Щоденник
Червоного вечора вже припадав пітьмою, коли Ярослав повернувся додому. У повітрі стояв запах смаженої картоплі та щось гіркувате. Він поморщився — Оксана знову готувала капусту, хоч знала, як він її не терпить. Знявши добротний піджак, акуратно повісив його на вішалку та й пішов у кухню.
— Привіт, — буркнув.
— Вже поїв на роботі, мабуть? — спитала вона без усмішки.
— Був фуршет після переговорів. Клієнт із нафтогазу — влаштували бенкет. Зате підписав контракт на п’ятдесят тисяч гривень.
Оксана мовчала. Вона стояла біля плити у вицвілому халаті, волосся зібране в неохайний пучок. На обличчі — втома. Їй і справді було байдуже — хоч мільйони. Гроші не повернуть те, що було між ними років два тому.
Ярослав сів за стіл, відкрив пляшку мінералки. В очах дружини мигнуло щось схоже на докір.
— У тебе навіть погляд змінився, — сказала вона.
— Який «змінився»?
— Зверхній. Наче я тобі прислуга. Все це — не про нас. Ти тепер інший, Ярославе.
— Оксанко, ти серйозно? Я пахтю цілими днями! Усе, що в нас є — моя робота. Квартира, нове авто, відпочинок. А ти що? Навіть не працюєш більше.
— Я не працюю, бо ти наполіг! — голос їй затремтів. — Ти сам казав: «Сиди вдома, відпочивай, тепер я можу забезпечувати». А тепер дивишся, наче я тобі на шиї сиджу.
Він відсунув тарілку.
— Ти просто заздриш. Я росту, а ти стоїш на місці. Це не моя провина.
— Я стою, бо ти не даєш мені рухатися.
Ярослав підвівся, роздратовано відкинув стілець:
— Якщо не подобається — живи, як хочеш. Тільки не скаржся потім.
Їхній шлюб починався гарно. Він тоді був менеджером у рекламній агенції, вона — вчителькою англійської. Знімали квартиру, складали по трохи, разом обирали недорогі подарунки. Їхнє щастя було в дрібницях — вечірні прогулянки набережною, пікніки у лісі, кіно вдома.
Потім усе змінилося, коли Ярослава запросили до нової фірми, запропонувавши посаду директора. Зарплата — у три рази більше. Він почав стрімко підніматися: відрядження, премії, нові зв’язки. Купили двокімнатну квартиру у новобудові, Оксана звільнилася — за його наполяганням: «Навіщо тобі та школа? Я забезпечу».
Спершу наче була казка. Але потім Оксана почала відчувати, що в їхньому домі з’явився хтось третій — холод. Він приходив із Ярославом у вечірніх костюмах, у запасі дорогих сигар, у розмовах про ринки, тренди та KPI. Він змінювався, а вона залишалася тією ж. І це його дратувало.
— Я все думаю, — сказала Оксана подрузі Марійці за кавою, — може, мені повернутися в школу?
— Повертайся. Ти ж любила це. Чи знайди онлайн-курси. Ти розумна, Оксанко. Це просто криза.
— Справа навіть не в роботі. Ярослав наче… чужий. Він не злий. Але я для нього — як предмет інтер’єру. Сиджу вдома, готую, прибираю. Все як треба. Тільки ніхто не питає, як я живу.
Марійка зітхнула:
— Слухай, це типова історія. Заробив — відчув владу. Гроші розкривають душу. І не у всіх там красиво.
Одного разу Ярослав прийшов удень у вихідний. Був у гарному настрої, з пакетом із бутика.
— Дивись, купив тобі сукню.
Оксана розгорнула — чорну, облягаючу, з розрізом. Дорогу. Стильну. Але не її.
— Це не моє. Я такого не ношу.
— Ти просто не впевнена в собі. Поїдемо кудись. До речі, у п’ятницю у нас корпоратив. Підемо разом. Покажу всім, яка в мене дружина.
— Як предмет? — тихо запитала вона.
Він не почув. Чи вдав, що не почув.
Корпоратив був у заміському будинку. Усі — у брендовому. Оксана почувалася чужою. За столом слухала про інвестиції, курси валют, дорогі авто і глушила нудьгу ігристим.
Коли вона повернулася з тераси, Ярослав сидів поряд із дівчиною у червоному. Молода, впевнена, блискуча посмішка. Оксана помітила, як та торкнулася його руки. Він не відсунувся.
У авто вона мовчала. Лише біля дому промовила:
— Хто вона?
— Звичайний PR. У нас спільний проект.
— І тобі подобається, як вона до тебе чіпляється?
— Не вигадуй. Вона просто кокетує. Та й що ти розводиш драми? Ми ж не діти.
— А може, ти забув, що у тебе є дружина? — повернулась вона до нього. — Чи тобі вигідніше, щоб я була просто… картинкою у рамці?
Він мовчав.
У неділю вона пішла до матері.
— Що в вас сталося? — запитала та.
— Він більше не дивиться на мене так, як раніше. Я наче не існую.
— Скажи йому. Не мовчи. Борися.
— А чи варто? Він любить лише кар’єру.
Вона повернулася. Спробувала поговорити.
— Ярославе, я втомилась жити, як тінь. Хочу працювати. Бути кимось, а не дружиною-бонусом.
— Працюй. Хто заважає? Тільки не очікуй, що я буду водитиОксана вийшла з кафе, і Ярослав вперше зрозумів, що справжні багатства — це не контракти та премії, а тепло, яке він так легковажно втратив.
