**29 листопада**
Коли Олексій пішов від мене, я наче в землю провалилася. Забрав усі наші заощадження на власне житло — і зник. Ніби нас з шестимісячною донечкою ніколи й не було. Залишилася я сама в орендованій квартирі, без гривні в кишені, з дитиною на руках і без найменшої надії.
Але того дня, коли здавалося, що земля остаточно розкрилась під ногами, у двері постукали. Відчиняю — стоїть вона, моя свекруха Ганна Миколаївна. Та сама, з якою у нас завжди були холодні, гострі, майже ворожі стосунки. Я вся стиснулася, чекаючи докорів. Та замість отрути в її голосі почула тверде:
— Збирай речі. З дитиною переїжджаєш до мене.
Я спробувала відмовитися. Скільки років ми ледве терпіли одна одну, здавалося, нічого доброго з цього не вийде. Але вона не дала мені й слова промовити:
— Ти мені не чужа. А дівчинка — моя внучка. Ходімо. Я не залишу вас на вулиці.
Навіть моя рідна мати сказала, що місця в неї нема — старша сестра з дітьми вже живе з нею, і так важко. А тут — свекруха, від якої я, правду кажучи, чекала останнього удару. Я не знала, що відповісти, лише прошепотіла:
— Дякую вам…
Ганна Миколаївна взяла донечку на руки, зазирнула їй у вічі й мурмотіла:
— Ну що, сонечко, тепер житимемо з бабусею? Читатимемо казки, гулятимемо, косички заплітатимемо…
Я завмерла. Ця жінка ще недавно називала мою доньку «відмітинкою» і твердила, що я навмисне «затягла» її сина у шлюб. А тепер — вся ніжність і турбота.
У її хаті вона віддала нам із малечею найбільшу кімнату, сама перебралася в маленьку. Ввечері приготувала овочі на парі та курку, поставила переді мною, суворо глянувши:
— Ти годуєш грудьми. Харчуйся як слід. Хочеш смаженого — будь ласка, але для дитини краще ось так. Ще купила дитяче харчування — якщо не підійде, скажи, візьмемо інше.
Я не витримала — розплакалася. Від тепла, несподіванки, болю, вдячності. Вона підійшла, обняла:
— Тихше, доню. Чоловіки… що з них узяті? І мого батька Олексій не знав — я сама його тягнула. Не дозволю, щоб і ти сама тягнула. Усе буде добре, лише тримайся.
Прожила я з нею шість років. Моя свекруха стала не просто рідною — вона замінила мені матір, якої, як виявилося, у мене й не було. Разом ми виростили донечку, а потім я вдруге вийшла заміж — за людину, яка прийняла і мене, і мою дитину.
На нашому весіллі Ганна Миколаївна сиділа на місці матері нареченої — бо нею і була. Тепер моя донька вже школярка, а я ношу під серцем другого — сина. І моя свекруха, моя найнесподіваніша опора, щодня питає: «Ну коли вже з’явиться мій онук-богатир?»
Отак. Чоловік пішов, а його мати лишилася. Лишилася, коли більше ніхто не хотів бути поруч. І хіба це не справжня родина?
