Він заявив, що я ніхто в цьому домі
— Та хто ти взагалі така, щоб мені вказувати? — Тарас різко обернувся від холодильника, тримаючи в руці пляшку пива. — Ти в цьому домі ніхто! Зрозуміла?
Оксана стояла біля плити, помішуваючи борщ, і відчувала, як руки тремтять. Половник дзенькнув об край каструлі.
— Ніхто? — перепитала вона тихо. — Я хіба не твоя дружина?
— Дружина! — Тарас хмикнув і відкрив пляшку. — Яка там дружина. Прибиральниця, ось хто ти. Та й то погана.
Оксана вимкнула плиту й повернулась до чоловіка. Сорок три роки спільного життя. Сорок три роки варила йому борщ, прала сорочки, гладила штани. Росила дітей, поки він будував кар’єру.
— Прибиральниця, кажеш? — голос у неї став твердішим. — А хто тобі сорочки пра? Хто готує, прибирає, доглядає за твоєю матір’ю?
— Це твій обов’язок! — Тарас стукнув пляшкою об стіл. — Я гроші заробляю, комуналку плачу, а ти що? Борщі вариш? Так це будь-яка баба вміє.
— Будь-яка баба, — повторила Оксана. Щось усередині ніби переломилося. — Зрозуміло.
Вона зняла фартух і повісила на гачок. Тарас допивав пиво, стоячи спиною до дружини.
— Значить, будь-яка баба, — пробурмотіла Оксана собі під ніс. — Побачимо.
Вона пройшла у спальню й дістала з шафи стару подорожню сумку. Тарас почув шелест і заглянув у кімнату.
— Ти що робиш?
— Збираюсь, — спокійно відповіла Оксана, складаючи в сумку свої речі. — Якщо я тут ніхто, значить, мені тут немає місця.
— Куди це ти зібралась? — Тарас насупився.
— До Світлини. Трохи погостю.
Світлана була молодшою сестрою Оксани. Жила сама у двокімнатній хрущовці, працювала у поліклініці медсестрою.
— Та годі тобі, — Тарас махнув рукою. — Не дурій. Хто готуватиме?
— А хіба це важливо? — Оксана застебнула сумку. — Ти ж сам сказав, що будь-яка баба вміє. Знайди собі будь-яку.
Тарас розгублено дивився, як дружина одягається.
— Оксанко, не вигадуй. Я ж не злісно сказав.
— Звісно, не злісно, — вона накинула пальто. — Просто правду сказав. Я ніхто в цьому домі.
— Та кажу ж, не дурій! — голос чоловіка став голоснішим. — Хто тобі дозволив йти?
Оксана зупинилася біля дверей і подивилася на Тараса.
— Ніхто. Я сама собі дозволила. Чи й на це я права не маю?
Вона вийшла з квартири, залишивши чоловіка з роззявленим ротом.
На вулиці було прохолодно, жовтень вже вступив у свої права. Оксана сіла у тролейбус і поїхала до сестри. Дорогою дзвонив телефон, але вона не піднімала слухавку.
Світлана відчинила двері у халаті й капцях.
— Оксанко! Що трапилося? — вона побачила сумку в руках сестри.
— Чи можна у тебе переночувати? — спитала Оксана.
— Звісно, заходь. Що сталося?
Вони сіли на кухні, Світлана заварила чай. Оксана розповіла про сварку з чоловіком.
— Та він що, зовсім з’їхав? — обурилася Світлана. — Ніхто в домі! Після стількох років!
— Уявляєш, — Оксана витерла очі хусткою. — Я ж усе життя для нього, для дітей. А він каже, що будь-яка баба так вміє.
— Нехай шукає ту будь-яку бабу, — хмикнула Світлана. — Подивимось, як він без тебе проживе.
Телефон знову подзвонив. Оксана глянула на екран — чоловік.
— Не берій, — порадила Світлана. — Нехай подумає.
Оксана поклала телефон на стіл і не стала відповідати.
Вранці вона прокОксана прокинулась від сонячного проміння, яке зазирало крізь штори, і зрозуміла, що вперше за довгі роки почувається вільною — вона більше нікому не мала доводити свою вартість.
