— Ох, не очікувала я, що у свої п’ятдесят два роки стану якимось посміховиськом, а все завдяки старанням доньки, — скаржиться Ірина Вікторівна подрузі — Горбатишся все життя у дві зміни, економиш на собі, хапаєшся за кожен підробіток, тільки щоб у донечки все було найкраще, а в результаті з’ясовується, що ти її ще й обікрала! Та мало того, що тепер про це все місто гудить, так вона ще й десь відкопала номер свого батька, з яким ми вже понад п’ятнадцять років не спілкуємось, і поскаржилась йому. Я їх вже не раз просила, щоб вони одумались і не горланили про це на кожному кутку, бо потім же сорому не збудешся, а вони далі за своє: я вкрала гроші в рідної доньки й крапка!
— Ну я вже зовсім нічого не розумію, Іро! Які гроші ти могла в неї вкрасти? Розкажи все спочатку краще.
— Ну про те, що Оленку я все життя виховувала сама тобі відомо і про те як чоловік кинув мене у декреті заради іншої теж, тому думаю не важко здогадатись, як не просто мені тоді було.
— Звичайно, я пам’ятаю цю історію. Я й досі не уявляю як ти це все витримала!
— Після розлучення я зрозуміла, що не можу залишатись більше у тому місті, продала трикімнатну квартиру батьків і ми з донькою переїхали та почали все спочатку. Грошей хватило лише на скромну двушку у великому місті, зате в гарному районі. Доньку пристроїла у садок, а сама влаштувалася на роботу у дві зміни, де вже й познайомилась з тобою. Мені тоді було дуже не просто, шукала постійні підробітки, але зміна середовища пішла нам з Оленкою на краще. Я дуже багато працювала, щоб дати їй усе найкраще: гарний одяг, телефон останньої моделі, заняття з бальних танців, репетитор англійської. Словом, все, що вона хотіла. Мені не було в кого просити про допомогу, тому я забезпечувала доньку сама. Хотіла, щоб вона ніколи не почувалася обділеною, а на собі завжди економила.
— Невже ти й справді це все оплачувала сама? Я була впевнена, що колишній чоловік дає гроші на доньку!
— Вся біда в тому, що й справді давав. Я років п’ять на той рахунок навіть не заглядала, не хотіла від зрадника нічого брати. Проте з часом образа в серці стихла, я змогла забути про наш шлюб як про страшний сон і вирішила перевірити, що ж там набігло. Сума виявилась доволі кругленька, а нагальної потреби в тих грошах не було і я вирішила, що не буду їх поки витрачати. Стала і сама з кожної зарплати туди потрохи відкладати. У Оленки завжди було все необхідне, тому потреби в тих грошах так і не виникло. Вирішила, що тоді я куплю собі на старості років дачу, засаджу город, заведу курей та кролів, буду доглядати. Донька вийде заміж, квартиру нашу залишу їй, буду передавати домашніх овочів та фруктів. Звісно, більша частина грошей на тому рахунку була з аліментів, а не моїх власних.
— Ой, як чудово ти придумала! Я теж завжди мріяла про дачу. Вітаю тебе з вдалою покупкою!
— Немає з чим вітати. Як тільки я її купила, то на радощах вирішила розповісти про все доньці й відразу про це пошкодувала. Оленка звинуватила мене у тому, що я її обікрала і перестала зі мною розмовляти.
— Невже вона могла так з тобою так вчинити через якісь гроші? Вона ж завжди була такою доброю та розумною дівчинкою!
— Вона такою і залишилась, просто чомусь вирішила, що ті гроші я у неї вкрала. Ми довго сварились, а тоді вона десь знайшла номер свого батька і поскаржилась йому. Тепер вони обидвоє переслідують мене та вимагають повернути все до останньої копійки. Чоловік назвав мене егоїсткою, бо бачте я гроші, які він давав на навчання Оленці, потратила на себе. Ось тільки вони чомусь не враховують того, що я горбатилась у дві зміни та сама дала доньці все необхідне. Невже я й справді така жахлива матір, яка обікрала власну доньку? Можливо, варто продати дачу і віддати кошти Оленці?
А як би ви вчинили на моєму місці?
