У маленькому містечку на Полтавщині, де старі цегляні будинки зберігають тепло родинних спогадів, мій сороковий день народження, який мав стати особливим, перетворився на гірке розчарування. Я, Оксана, всю себе віддала чоловікові та синам, а їхня байдужість того дня розбила мені серце, а вечірня подій стала ударом, від якого досі не можу оговтатися.
Мій ювілей — сорок років — я уявляла святом, наповненим любові та уваги. Я не чекала дорогих подарунків, але мріяла, що чоловік, Андрій, та наші сини, 16-річний Богдан і 14-річний Тарас, оточуть мене турботою. Весь рік готувалася: схуднула, оновила гардероб, навіть записалася на курси вишивання, щоб відчути себе живою. Хотіла, щоб цей день став для нашої родини особливим.
Але ранок почався з мовчання. Андрій пішов на роботу, пробурчавши: «До вечора». Сини, як завжди, занурилися у телефони, не промовивши й слова про моє свято. Намагалася втішити себе: може, готують сюрприз? Весь день прибирала, спекла торт, накрила стіл, сподіваючись на сімейний вечір. Але глибоко всередині зростала тривога. Невже забули? Мої чоловіки, заради яких я від усього відмовлялася, не могли так вчинити.
До обіду не витримала і натякнула Богданові: «Сьогодні важливий день, так?» Він розсіяно кивнув і пішов до своєї кімнати. Тарас навіть не відреагував. Андрій подзвонив, але говорив лише про роботу, ні слова про ювілей. Серце стискалося від образи, але я вірила: вечором вони згадають, обіймуть, скажуть, як люблять. Прикрасила вітальню кульками, надягла нову сукню, чекала з трепетом.
Коли Андрій повернувся, я зустріла його з посмішкою. Він глянув на стіл: «Це що, гості будуть?» Я завмерла. «Андрію, сьогодні мій день народження… Сорок років», — промовила, стримуючи сльози. Він ляснув себе по чолу: «Ой, Оксано, пробач, заклопотався на роботі!» Його вибачення лунали порожньо. Сини, почувши нашу розмову, ніяково пробурчали: «Мамо, з днем народження», але відразу повернулися до телефонів. Ні квітів, ні подарунків, ні теплих слів. Моя родина забула про мене.
Сиділа за столом, дивилася на охолоджений торт і відчувала, як усе всередині руйнується. Віддала їм найкращі роки, відмовлялася від своїх мрій, щоб вони були щасливі, а в мій день народження навіть не згадали. Сльози котилися по щоках, але я не хотіла, щоб вони бачили мій біль. Пішла до спальні, зачинила двері й дала волю почуттям. Чому я така самотня у власній родині?
Але вечір приніс ще гірший удар. Подзвонили у двері. Подумала, що подруга чи сусідка, але на порозі стояла незнайома жінка. «Оксано? — спитала вона. — Я Марія, колега Андрія. Він забув папери, просив передати». Протягнула папку, але її погляд був повний жалю. Запросила її до хати, і вона, ніякуючись, сказала: «З днем народження, до речі. Андрій згадував, що у вас ювілей, але сказав, що ви не святкуєте…»
Відчула, як земля йде з-під ніг. Андрій не просто забув — він свідомо вирішив, що моє свято неважливе. Він обговорював це з колегами, але не вважав за потрібне сказати мені. Марія пішла, а я лишилася з правдою, яка пекла сильніше за будь-яку байдужість. Мій чоловік не лише забув — він відмахнувся від мене, як від непотрібної речі.
Повернулася до вітальні, де Андрій дивився телевізор, а сини грали у приставку. «Чому сказав колегам, що ми не святкуємо?» — спитала я, тремтячи від гніву. Він знизав плечима: «Оксано, ну не до того було. Чого ти драматизуєш?» Його слова добили мене. Вигукнула: «Це мій ювілей! Чекала, що ви будете поруч, а ви навіть не помітили мене!» Сини опустили очі, але мовчали. Андрій буркнув: «Гаразд, завтра відзначимо», і продовжив дивитися телевізор.
Пішла до спальні й ридала до ранку. Моя родина, заради якої я жила, показала, як мало я для них значу. Сусідка, дізнавшись, намагалася втішити: «Оксано, влаштуй собі свято сама, ти цього гідна». Але її слова не заглушили біль. Відчуваю себе невидимкою у власному домі. Мій сороковий день народження, який мав стати новим початком, став днем, коли я зрозуміла: я самотня.
Тепер не знаю, як жити далі. Пробачити їхню байдужість? Вдати, що нічого не було? Чи зібрати сили й почати цінувати себе, навіть якщо моя родина цього не робить? Душа розривається від образи та самотності. Мріяла про любов і тепло, а отримала холод і порожнечу. Це свято стало не святом, а уроком: навіть найближчі можуть відвернутися, і я муся навчитися бути сильною — заради себе.
