Катерина стояла біля вікна, дивлячись на сіре небо. Три місяці тому вона була щасливою нареченою, а сьогодні почувалася покоївкою у власній домівці.
Ранок почався зі знайомого стуку у двері.
«Довго ще валятимешся?» почувся командирський голос свекрухи. «Олежко, синку, час на роботу!»
Катерина важко зітхнула. Надія Степанівна, як завжди, ігнорувала її присутність, звертаючись лише до сина. Олег потягнувся й почав збиратися.
«Що ти йому на обід зварила?» свекруха вже керувала на кухні. «Знову свої модні салати? Чоловікові потрібен справжній борщ!»
«Такий самий, як учора», подумала Катерина, але мовчала. За три місяці шлюбу вона навчилася ковтати образи, як гіркі пігулки.
«Мамо, годі», бурмотів Олег, поспіхом завязуючи краватку.
«Як це годі?» Надія Степанівна сердито сопіла. «Я дбаю про твоє здоровя! А вона» свекруха скривила губи, «навіть готувати не вміє як слід».
У Катерині завмерло серце. Десять років викладання в університеті, докторська і ось вона, німа тінь у власній домівці.
«Може, вистачить?» прошепотіла вона, здивувавшись власною сміливістю.
«Що це ти сказала, невістко?» Надія Степанівна різко обернулася.
Ці слова вразили гірше за ляпаса. Катерина глянула на чоловіка, шукаючи підтримки, але Олег уже біг до дверей.
«Пізно, мушу йти!» вигукнув він і вийшов, грюкнувши дверима.
У тиші, що запанувала, чутно було свекрушине тріумфальне хихикання. Вона навмисно почала мити чисту посуд
