Чия ти, дівчинко?.. Давай я тебе додому занесу, зігрієшся. Підхопила її на руки, зовсім легенька. Занесла додому, ледве переступила поріг сусідка Катерина вже на ґанку. В селі ж новини, як той вітер, летять без зупину.
Ой лишенько, Ганно, звідки ти її взяла?
А що далі з нею будеш робити?
Та куди тобі дитину брати? На що ти її годуватимеш? сусіди здійняли галас.
Під ногою вкотре заскрипіла стара підлога подумала, пора б уже дошку поміняти, а все часу нема. Сіла біля вікна, дістала свій зошит, обгорнутий колись у башличок сторінки пожовкли, але слова памяті ще живі. За вікном сніг кружляє, а стара верба таки гупає гілкою в шибку, як завжди.
Що ти, вербо, розшумілася, сміюся. Постій, дочекайся весни.
Виглядає воно смішно, коли жінка розмовляє з деревом, та коли самотня, все навколо стає ближчим. Після тих важких часів залишилася я вдовою мого Степана забрала війна. Останнього його листа й досі зберігаю наче поламані лінії, аж стерлось місцями, а геть кожне слово вивчила на память. Обіцяв повернутись, писав: «Ти моя єдина, Ганно, заживемо щасливо…» А через тиждень прийшло сповіщення…
Дітей у мене Бог не дав, може й воно не гірше: як тоді було годувати? Голова колгоспу, Дмитро Іванович, усе повторював:
Не журися, Ганно. Ще молода, ще доля прийде.
Не хочу я більше нікого, відказувала. Одного разу вистачило.
В колгоспі робила від світання й до заходу. Бригадир Олексій кричить бувало:
Ганно Петрівно, вже пізно, час додому!
Поки руки рухаються й душа молода, сміялася я.
Господарство було скромне кізонька Маруся, така ж норовлива, як і я; пять курей, що зранку будили краще за будь-якого півня. Катерина допитувалася:
То ти не індик часом? Чого твої кури щодня гучніше всіх?
Город тримала: картопля, морква, буряк, все своє. На осінь закрутки в банки: огірки, помідори, гриби. Взимку відкриєш ніби літо на столі.
Той березневий день памятаю чітко. Мокро було, сиро й холодно. Вранці мжичка, а к вечору мороз. Зібралася в ліс по хмиз, для печі. Після снігової зими в лісі того хмизу бери, скільки хочеш. Назбирала, та й додому йду, біля старої кладки почула: хтось плаче. Думала вітер чи котеня, але ні, схлип дитячий.
Зайшла під місток дівчинка, років пять, в багнюці, платтячко порване, коси мокрі, очі переполохані. Як побачила мене мовчки сидить, трясеться, як листок.
Чия ти, мала? спитала тихесенько.
Мовчить. Губи сині від холоду, ручки опухлі.
Замерзла ти, бідолашна… Давай, занесу тебе зігрієшся, сказала я, а сама вже знала: не відпущу.
Підняла на руки, загорнула в хустку, понесла додому. В голові лише одне яка ж матір могла залишити дитину під містком? Хмиз там і залишила не до нього. Дівчинка всю дорогу мовчала, тільки обіймала мене тісно.
Тільки зайшли сусіди зібралися. Катерина першою:
Де ти її знайшла?
Під кладкою, відповідаю. Так і сиділа сама.
Ой, Ганно, а що далі?
Як що у себе лишу.
Та ти геть з розуму зійшла! На що годуватимеш?
Як Бог дасть, так і прогодую, відказала я.
Натопила піч, нагріла води. Дівчинка худенька, синці по тілові. Викупала в теплій воді, вдягла у свою стару кофту, бо дитячого не було.
Їсти хочеш? питаю. Тільки кивнула.
Відрізала хліба, налила борщу. Їсть жадібно, акуратно видно, що домашня дитина.
Як звати тебе? питаю.
Мовчить. Лише очима шукає щось.
Спати поклала на своє ліжко, сама на лавці примостилася. Вночі вставала перевірити спить клубочком, крізь сон плаче.
Вранці пішла в сільраду, про знахідку заявити. Голова Іван Степанович тільки руками розводить:
Ніхто не шукає, може з міста підкинули
А тепер?
За законом в дитбудинок, я вже повідомлю.
Серце моє стиснулося.
Дай час, Степановичу. Може, рідня знайдеться. До того лишу в себе.
Ганно Петрівно, подумати треба
Я вже вирішила.
Назвала її Маряна на честь моєї мами. Думала, може мама знайдеться, та ніхто не прийшов. І може, й добре я до малої всім серцем пригорнулася.
Спочатку було важко мовчки сиділа, тільки очима водила. Вночі кричала, я обіймала її, гладила по голівці:
Не бійся, все наладиться.
Зі старих суконь пошила їй одяг, фарбувала нитками. Катерина сміялася:
Та у тебе золота рука!
Всьому життя навчить, сміялася я.
Але не всі в селі так думали. Особливо баба Соломія як бачить, хреститься:
Біди накличеш, Ганно. Підкидьків брати не годиться.
Замовкни, Соломіє, сердито казала я. Бог усе бачить. Вона тепер моя.
Голова спочатку теж хвилювався:
В дитбудинку більше дадуть.
А любов хто дасть? питала я.
Потім він почав допомагати: то молоко принесе, то крупу.
Маряна потроху оживала. Спочатку слово, потім речення. Як засміялася уперше, аж підскочила я. Сміх такий аж у тебе серце розквітає.
На городі допомагала: сапку даю, ходить біля мене, буряни топче. Але живе, росте, радіє.
А от одного разу злягла з гарячкою. До фельдшера Семена:
Семене, рятуй!
У мене, Ганно, три таблетки на весь район. Може, через тиждень…
Через тиждень? А дитино може й не дожити!
Побігла в місто, десять кілометрів багнюкою, взуття порвала, ноги в пухирях добігла в лікарню.
Молодий лікар Андрій Михайлович, дав ліки, показав, як давати:
Грошей не треба, тільки виходьте, сказав.
Три ночі не відходила від її ліжка. Молилась, змінювала компреси. На четвертий день очі відкрила:
Мамо, води…
Мамо… Вперше мене так назвала. Я й заплакала а вона витерла мені сльози:
Мамо, не бійся, я тут.
Після хвороби ще більше зажила балакуща, добра. До школи пішла, вчителька Галина Петрівна нахвалювала:
Дівчинка на диво, все схоплює!
Сусіди поступово звикли, вже й не шепотіли. Баба Соломія навіть пирогами частувала, особливо після того, як Маряна допомогла їй дрова порубати радикулітній зимою.
Так і подружилися стара й мала. Соломія казки розповідала, навчила вязати, і більше ні разу не згадала про підкидька.
Йшли роки. На девятому році Маряна заговорила про місток.
Мамо, а памятаєш, як ти мене знайшла?
Памятаю, доню.
А я згадую… Холодно було. І дуже страшно. Жінка плакала, потім пішла.
Спиці з рук випали. Вона продовжує:
Я не памятаю її обличчя. Тільки синю хустку. Шепотіла «прости…»
Я рада, що ти мене знайшла.
Обіймаю її міцно, а серце щемить. Скільки думала хто та жінка? Не мені судити, може й сама голодувала.
Так і минула та ніч. Маряна питала про своє життя, я не приховувала, тільки казала обережно:
Бувають такі обставини, що вибір не лишають.
Ти б так не зробила? спитала вона.
Ніколи, доню. Ти моє щастя.
Роки пролетіли. В школі Маряна краща з усіх. Все вірші читала біля дошки.
Вчителька Галина Петрівна переконувала:
Ганно, треба дівчинці далі вчитись. У неї хист, до літератури душа лежить.
Та на що? Грошей у нас немає…
То я безкоштовно підготую!
Вчителька додатково займалась з Маряною у мене вдома, над книжками. Я їм чай з варенням носила, слухала, як обговорюють Шевченка чи Франка.
У девятому класі вперше закохалася у хлопця, що до нас у село переїхав. Вірші писала, під подушкою нотатник ховала. Я вдавала, що не помічаю, але серце боліло перше кохання легким не буває.
Після випускного подала документи до педагогічного в Чернівцях. Всі заощадження склала й корову Марисю продала.
Не треба, мамо, казала Маряна. Як же ти без Марисі?
Проживу. Головне ти вчись.
Коли прийшло підтвердження, все село пораділо. Навіть голова колгоспу:
Молодець, Ганно! Доньку виростила, вивчила. Тепер у нас студентка є!
На день відїзду стояли на станції обіймає мене, сльози ллються.
Мамцю, я часто писатиму, буду приїжджати.
Та пиши, кажу, а серце розривається.
Автобус поїхав, я ще стояла, аж поки Катерина не забрала:
Час додому, Ганно. Діла чекають.
А я щаслива, Катерино, відповіла. Богом дана дитина, ще дорожча, ніж своя.
Писала часто, кожен лист радість. Писала про навчання, міське життя, сумувала за домом.
На другому курсі зустріла свого Василя історик, серйозний парубок. На канікули привезла його в село. Допоміг дах відремонтувати, паркан поставити. Сусіди його шанували. Видно було Маряну щиро любить.
На свята приїжджала село дивилось, якою стала красунею. Баба Соломія, вже старенька, цілувала:
Ой, а я ж тоді противилась! Прости стару дурну…
Тепер Маряна сама вчителька, працює в міській школі. Своїх діток навчає, як її колись Галина Петрівна. Вийшла за Василя, живуть гарно, справно. Донечка у них Гануся, на мою честь названа.
Гануся копія Маряни в дитинстві, лиш норов міцніший. Як до мене приїжджають в хаті галас, сміх. Я радію: хай шумить, хай бігає дім без дитячого сміху глухий.
Сиджу, пишу в зошит, а за вікном сніг мете, підлога скрипить, верба все тукає. Тиша стала доброю у ній тепло, вдячність за кожен день, за посмішку рідної дівчинки, за долю, що тоді на місток привела.
На столі світлина: Маряна з Василем і Гануся біля них. Поруч та змотана хустка, що тоді загорнула. Зберігаю, час від часу торкаюся і згадую.
Вчора лист від Маряни: знову вагітна. Сина чекають, Василь загадав Степан, на згадку про мого чоловіка. Отже, рід наш триватиме.
А тієї старої кладки давно нема побудували бетонний міст. Рідко вже туди ходжу, але щоразу зупиняюся думаю: скільки змінить всього один день, один випадок, один дитячий плач березневого вечора…
Кажуть, доля вчить самотністю цінувати рідних. А мені видається вона готує нас до зустрічі з тими, кому ми найпотрібніші. Не в крові справа, а в серці. А моє серце того вечора біля кладки не помилилося.
