«Залишила мені онуку? – Огідна думка приголомшила Маріанну. – Ні, цього не може бути. Вона обов’язково повернеться.»
Маріанна прийшла з роботи й знайшла на столі коротеньку записку від доньки. Відносини з Соломією завжди були непрості, але щоб так просто втекти з дому — такого вона не очікувала. Перечитувала листа знову й знову, вивчила напам’ять, але все здавалося, ніби щось упустила, щось не так зрозуміла.
Ніч була негожа. То подушка затвердла, то ковдра важча за свинець, то спека — ні зідхнути. Вона то плакала, то вела нескінченні суперечки з донькою в думках, згадувала їхні сварки, щасливі моменти…
Знесилена, встала, сіла за стіл і ввімкнула настільну лампу. Записка лежала поверх паперів, зім’ята від постійного читання.
Маріанна в сотий раз уважно перечитала. Ні, все було ясно. Навіть голос Соломії — роздратований, злий — лунав у думках.
«Набрид твій контроль… Ти занадто строга… Хочу жити самостійно. Я доросла… Ти б все одно не відпустила, тому йду, поки тебе нема. Зі мною все добре. Я не сама. Не шукай мене. Я не повернуся…»
Без вітання, без підпису. «А як же я? – питала Маріанна, ніби донька могла почути. – А якщо зі мною щось станеться, тобі навіть повідомити буде нікуди. Тобі байдуже, як я житиму?»
Може, Соломія й мала рацію. Але матері хотілося, щоб донька здобула освіту, мала гарну роботу, щоб якесь миттєве кохання чи незапланована вагітність не зруйнували її майбутнє. Хіба є матері, які дозволяють дітям усе?
Сама Маріанна вийшла заміж студенткою й пам’ятала, як кохання швидко перегорало — не витримало безгрошів’я, тісноти в гуртожитку, побутових проблем і втоми.
А коли народилася Соломія, стало ще важче. Вони з чоловіком — таким самим молодим студентом — постійно сварилися. Може, мати була права й тоді варто було зробити аборт? Але Маріанні здавалося, що їхнє кохання подолає все. Наївна дурниця.
Через три місяці вони розійшлися. Маріанна взяла академвідпустку й повернулася до батьків. Дивно, але мати відразу полюбила онуку, хоч сама ж наполягала на аборті. Навіть відпустила Маріанну закінчувати інститут, а сама няньчила Соломію й безмежно її баловала.
Поки були живі батьки, Маріанна не знала проблем. Мати завжди поруч, дитина під наглядом. Після інституту вона два роки працювала вчителькою англійської, а потім перекладачем.
А от із особистим життям не везло. Мати казала: «Шукай чоловіка дорослого, самодостатнього». Але Маріанні траплялися або одружені, що пропонували лише роль коханки, або розлучені бідолахи, які все віддали колишнім і шукали, де притулитися. З такими вона боялася зв’язуватися.
Коли батьки померли, вони із Соломією залишилися самі. Ріднішої людини, ніж донька, у Маріанни не було. Вона віддавала їй усю себе. А їй — як виявилося — це було не потрібно. Зіпсована бабусею, Соломія вважала матір занадто суворою. Мріяла не про освіту, а про свободу — і ось тепер втекла…
«Я дочекаюся. Що мені лишається? Колись ти повернешся. Я ж мати, я люблю тебе й пробачу. Лише б з тобою нічого не сталося…» Маріанна зітхнула, вимкнула лампу й лігла. Ще півгодини метушилася, але все ж заснула тривожним сном.
Довго не могла змиритися з втечею доньки. Чекала. Боляче згадувала. Підробляла перекладами вдома, сиділа над текстами до ночі. Спала по кілька годин. Таке навантаження не лишало часу жаліти себе. Але про Соломію думала постійно, переконуючи себе, що з нею все гаразд.
Через півтора року дзвінок у двері перервав роботу. Маріанна з досадою зняла окуляри йМаріанна відчинила двері й побачила Соломію з маленькою дівчинкою на руках – тепер вона знала, що її чекає нове випробування, але цього разу була готова боротися за обох.
