**Щоденниковий запис**
Чи не час уже вашому автобусу? запитав поспішаючий чоловік.
Пані, чи не скажете, чи вже відійшов автобус? до зупинки підбіг запыханий чоловік. Справжній чоловік, не хлопчина, років пятдесят з гаком, у куртці й спортивних штанях, на плечі поношений рюкзак. Звичайне обличчя з вусами, які Оксана Шевченко ніколи не любила. Вона відвернулася й не відповіла.
Пані, чи важко вам відповісти? Чи вже пішов останній автобус? Адже ви ж чекаєте? чоловік перепочинув і скинув важку торбу на лавку біля Оксани Шевченко.
Нічого й нікого не чекаю, роздратовано відповіла вона, але потім подумала, що вже пізно, і чорт його знає, хто цей чоловік, тому мякше додала: Якийсь автобус відійшов хвилин пять тому, не звернула уваги.
На всі чотири! чоловік плюхнувся на лавку так, що Оксана злякалася ось-ось розвалиться, і схопилася.
Ви теж запізнилися? невгамовний, прямо набридає!
Оксана поправила пальто й вирішила йти додому. Вже пізно.
Годину тому їй раптом захотілося вийти на вулицю. Ніби повітря закінчилося, самотність навалила, хоча ніколи такого не було.
Усе життя Оксана Шевченко жила одна й була щаслива. Подруги виходили заміж, народжували, а їй того зовсім не хотілося. Коли згадувала мати в селі народжувала одного за одним. Потім трьох віддала в інтернат, а Оксана найстарша, втекла до міста. Закінчила технікум, стала бухгалтеркою й усе життя працювала у центральній кавярні міста. Кавярня «Золотий Вік» весела музика, смачна їжа!
Спочатку Оксана була просто бухгалтеркою, а потім головною аж до пенсії. Весілля, ювілеї їй ніколи не було нудно. Добра зарплата, смачні обіди, купила квартиру, їздила на відпочинок іншого життя Оксана Шевченко й не хотіла.
Рік тому новий власник кавярні заявив, що вона не розуміє сучасних методів роботи й багато чого його не влаштовує.
І випровадив на пенсію, хоча сама Оксана й не збиралася йти.
Спочатку вона шукала іншу роботу. Потім зрозуміла: що пропонують не підходить, а де подобається треба молодих.
Махнула рукою і на тім. Має невеликі заощадження, вистачить. Так і пішла на пенсію у найвільніше плавання свого життя.
Спершу все було чудово: жила без планів, не треба було будильника, ходила на екскурсії й навіть на заняття зі скандинавської ходьби.
Але раптом їй усе набридло, і цієї ночі вона просто вийшла на вулицю й сіла на лавку біля автобусної зупинки.
Машини їздили, гуділи, світили ліхтарі, люди йшли, говорили, а вона сиділа й відчувала, ніби її немає, є лише це шумне місто. Воно живе своїм життям, а її життя нікому не потрібне!
І вона нікому не потрібна, ані одній людині у всьому великому світі!
А потім раптом цей чоловік!
Вам теж нема де ночувати, пані? Я вже якось тут переночую. Живу за містом, працював у зміну запізнився. Літо було тепле, а сьогодні прохолодно! Та нічого, є бутерброди з ковбасою, не бійтеся. Ось, тримайте, хліб свіжий, ковбаса улюблена, а я зараз термос дістану, гарячого чаю випємо, з цукром, зігріємось.
Чоловік ні з того ні з сього змінив тон і всунув бутерброд Оксані в руку. Вона хотіла відмовитися, але раптом зрозуміла, що жахливо голодна. Не їла вечері, а й на обід ледь чіпляла. Відкусила шматочок а як же смачно! Давно не купувала ковбаси дотримувалася дієти, а тут хліб ароматний, ковбаса мм!
Чоловік усміхнувся.
Ну що, смачно? Тримай, ось чаю нали
