«Ти мене до себе не забереш?» — обмовила мати з докором. Але я вже знала відповідь…
Мене звуть Оксана. Мені тридцять вісім, і я заміжня вже п’ятнадцять років. У нас з чоловіком Іваном син, гарна квартира й, здавалося б, усе, про що можна мріяти. Але є тема, яка досі болить — це моя мати. Точніше, її війна з моїм чоловіком, що триває вже понад десять років.
Іван приїхав до нашого міста з невеличкого села. Тоді він лише мріяв вступити до інституту, але з першого разу не пройшов і влаштувався сантехніком, щоб якось виживати. Жив у гуртожитку, працював, не скаржився. Потім таки вступив. Роботу не кидав — став відмінним майстром, його кликали усі. Саме в інституті ми й познайомилися. Я була на рік старша, на курсі вище, але між нами спалахнула справжня симпатія.
Коли я закінчила навчання, ми вирішили одружитися. Але моя мати була категорично проти.
— Сантехнік? Ти з розуму з’їхала! Селюк, без квартири, без перспектив! — обурювалася вона.
Я переконала її пустити нас пожити в її квартирі — тимчасово, поки Іван не закінчить інститут. Мама погодилася неохоче, з кислою міною. Від самого початку вона не приймала Івана, як би він не намагався. За перші тижні він полагодив у квартирі все, що тільки можна було: кран, плиту, навіть балконні двері, які роками не закривалися. А натомість — холод і докори.
— Я тебе, хлопче, прописувати в себе не збираюся! — одного разу випалила вона. На що Іван спокійно відповів: — І не прошу.
Він намагався. Кожен день. Все терпів. Але я бачила, як це його ламає. А потім я завагітніла… І сталося те, чого ми боялися.
— Ти з розуму з’їхала! Народиш від цього селюка?! Та я ледве його в себе терплю! — закричала мати.
Іван почув. І мовчазно зібрав речі. Підійшов до мене й сказав:
— Або ти йдеш зі мною. Або я йду сам. Але з твоєю матір’ю під одним дахом я більше не залишуся.
Я пішла. Ми з ним переїхали до його маленької кімнатки в гуртожитку. Народився син. Було важко. Але я ні дня не шкодувала. Іван працював, вчився, підробляв. І через два роки ми купили першу однушку. Потім — двушку. Зараз живемо у просторих трикімнатних апартаментах. Іван — інженер на великому заводі, із чудовою зарплатою. І досі підробляє, бо руки у нього золоті, а клієнтів — хоч батька вішай.
Але з того часу, як ми пішли, Іван жодного разу не переступив поріг квартири моєї матері. Не прийшов ні на одне свято, не зустрівся навіть на вулиці. Він категорично сказав:
— Я не бажаю її бачити. Можу допомогти грошима, оплатити потреби. Але не більше. Нехай не чекає ні спілкування, ні моїх візитів.
Мати довго не розуміла. Вона й досі, через роки, продовжує ображатися:
— І так і будеш на повідку у чоловіка? А якщо я захворію? Якщо не зможу сама себе обслуговувати? І ти мене теж покинеш?
Я повернулася додому з цим запитанням і тихо сказала Іванові:
— А раптом… вона й справді не зможе сама?
Він не вагався:
— Наймемо сид— Наймемо сидлку. Ти будеш її відвідувати. Все буде гідно, але без її присутності в нашому житті.
