Ой, слухай, я тобі розповім цю історію так, як би говорила з тобою за чашечкою кави.
Ми з Ярославом прожили у шлюбі чотирнадцять років. Здавалося б, стільки всього пройшли, стільки побудували. Я навіть читала, що більшість розлучень трапляється в перші три роки, а далі — рідше. Але ми, мабуть, були винятком. Звичайна історія, так? Чоловік пішов до молодшої. Але для мене це було як обвал. Життя тріснуло, мов лід під ногами, і я полетіла в прірву.
Ярослав зробив мені пропозицію, коли ми ще були майже дітьми. Я — звичайна дівчина з простої родини, він — з багатої, впливової, єдиний син. Батьки допомогли — подарували нам гарну трикімнатну квартиру в самому центрі Києва. Ми швидко одружились. Спочатку не виходило завести дитину, я вже почала втрачати надію, але потім народився син, а за два роки — донька. Я жила, як у сні: затишний дім, родина, діти. Усе було справжнє.
А потім з’явилася вона. Нова на роботі — мила, уважна, з очима жертви й походкою переможниці. І раптом — він виганяє мене з дітьми. Просто так. Каже, буде краще. Залишив квартиру собі, платив аліменти — лише формально. А як жити мені, без освіти, без досвіду, з двома дітьми на руках?
Батьки прихистили нас у бабусиній старій хрущовці. Було тісно, важко, страшно. Я вчилася дихати наново. Вчилася економити, прати руками, бігати з візком по магазинах і працювати на знос. Повільно я зібралася. Стала сильнішою. Змирилася.
Минув рік. І раптом — дзвінок. Ярослав. «Пробач, каже. Помилився. Не знав, що втрачає». Говорив так, ніби ми розійшлися вчора. Просив зустрічі. Я довго не погоджувалася, але врешті зустрілися. Десь на околиці, у дешевенькій кав’ярні — не в тому місці, де колі пили вино, дивлячись одне одному в очі.
І знаєш, переді мною сидів уже не він. Не той доглянутий, впевнений, гордий Ярослав. Цей був зі згорбленими плечима, набряклими очима, з тижневою щетиною. Він спорожнів. Усе, що робило його чоловіком мого життя, зникло. Його історія теж не була новою: вона вимагала грошей, подарунків, подорожей. Розвалила його бізнес, передала інформацію конкурентам. І пішла. А він залишився сам.
Він плакав. Став на коліна. Говорив, що ми — його родина, що любить дітей, мене. Я боялася, що зламаюсь. Але ні. Я дивилася на нього і нічого не відчувала. Ні жалю. Ні болю. Ні любові. Лише байдужість.
Я сказала йому: «Годі робити з себе посміховисько». Навіть не зі злості — просто від втоми. Я більше не хотіла чути шум, бачити його жалюгідний погляд. Мені було все одно, чи буде він кричати. Бувають же люди, які кричать на вулицях — і ніхто не звертає уваги. Я вперше у житті відчула свободу від нього.
Але вдома стало порожньо. Не через самоту — через запитання без відповідей. Я поділилася думками з мамою та подругами. Подруги були категоричні: він зрадив — і зрадить знову. Вважали, що мені навіть не варто було з ним зустрічатись. Мама ж, навпаки, раділа. Казала, що дітям потрібен батько. Що мені, як жінці, не варто все кидати. Що родина — це важливо, навіть якщо серце мовчить.
Я слухала всіх, але відповіді не знайшла. Минув місяць. Я досі живу у бабусі. Сама готую, сама вирішую, як жити. Ярослав став частіше надсилати гроші, кинув пити. Досі просить повернутися. Намагається показати, що змінився. А я дивлюся на своє життя і розумію — не хочу, щоб воно залишалося таким, як зараз. Але й до нього повертатися не можу.
Я не дитина. Мені не двадцять. Але я ніби застрягла. Мені страшно зробити крок. Уперед — у невідомість. Назад — у зраду. Я не знаю, куди йти. І щоночі, коли діти засинають, я дивлюся у вікно й благаю саму себе: лише б зрозуміти, чого я насправді хочу. Лише б знову навчитися відчувати…
