Щоразу, коли я чую, як хтось звертається до свекрухи або тещі: «Мамо», — у мене ємліє шкіра. Не тому, що я зла або заздрісна. А тому, що для мене це слово — святе. Його не роздають наліво і направо. Мама — це не просто жінка, яка стала твоєю родичкою через штампик у паспорті. Мама — це та, що годувала, не спала ночами, плакала від безсилля, але зранку знову боролася за тебе.
У мене є близька подруга — Оксана. Ми дружимо з дитинства, вона була свідком на моєму весіллі, а я — на всіх її… трьох. Ми багато пройшли разом, і, незважаючи на дітей, переїзди, життєві випробування — тримаємося одна за одну. Часто жартую:
— Ну що, Оксанко, дочекаємося, поки діти вступлять до університетів, і на пенсії підемо в клуб?
Нещодавно зайшла до неї по проханню — привезла ліки з аптеки, вона не могла виїхати: машина в сервісі. Протягую пакет, вона киває:
— Це не мені. Це мамі погано.
Я посміхнулась, зазирнула у кухню і майже на автоматі вигукнула:
— Добрий день, тіто Марічко! Як ваші справи?
І лише коли жінка обернулася до мене, я зрозуміла: це не її мама. Це мати її третього чоловіка. Свекруха. А Оксана з ніжністю називає її «мамою». Як і всіх попередніх.
Я згадала, як було і з першою, і з другою. З Іваном — її першим чоловіком — вона з першого дня звала його матір «мамою».
— Ти що, з глузду з‘їхала? — прошепотіла я їй тоді на вухо. — Ти ж її не знаєш! Це не твоя мама!
А вона лише усміхалася:
— Це стратегія. Їй буде приємно. Вона мене прийме. Ну й Іванко радий. Усе просто.
Але та «мама» потім плювала їй у спину. Коли Іван напивався, ночував бог знає де, а Оксана дзвонила — вона лише зітхала:
— Ну що ж ти хочеш, доню? Чоловік стомився…
Минуло два роки — розлучення. Дитину народили, але жодна з «мам» ні внуком, ні Оксаною не цікавилась.
З другим було інакше. Та свекруха відразу стала в позу:
— Цей хлопчина тобі не потрібен. Віддай, куди хочеш, хоч до дитбудинку. Грошей на нього нема.
І знову Оксана називала її «мама». Допоки не зрозуміла, що за цим «мама» — лише бездушна жорстокість. Вони розлучилися, на щастя, дітей не мали.
Тепер у неї третій шлюб, і все повторюється. Ті самі ніжні слова. Та сама наївна надія, що якщо казати «мамо», то жінка розтане, стане рідною.
Але ні. Це не працює.
Я знаю, про що говорю. У мене теж є свекруха. І ми з нею… не просто ладнаємо. Ми по-справжньому поважаємо одна одну. Можемо говорити по душі, сміятися разом, збирати вишні в саду чи обговорювати серіал. Але ми звертаємось одна до одної за ім‘ям. І це не заважає нам бути ближчими, ніж деякі рідні.
Бо «мама» — це не звертання для вигоди. Це слово — як орден. Його треба заслужити. Його не купиш за вареники чи посмішку. Справжня мама — це не та, що прийшла у твоє життя з чоловіком. А та, що прийшла — назавжди.
І так, буває, що свекруха стає ближчою за рідну матір. Таке трапляється. Але це — рідкість. Виняток. А не правило.
Тому, коли я чую:
— Мамо, а ви чаю хочете?
— Мам, як почуваєтеся?
Я ставлю собі одне й те саме питання: це любов? Чи звичка удавати?
