Хіба доведеться все життя доводити, що я ні в чому не винен…
Ганна дивилася телевізор, а чоловік сидів за комп’ютером, коли подзвонила мати.
— Що трапилося, мамо? — насторожилася Ганна, зменшивши гучність.
— Нічого. Просто вирішила подзвонити.
Та Ганна знала, що мати ніколи не телефонувала просто так.
— Мамо, кажи. Знову Наталка щось наробила?
Мати зітхнула.
— Вона мені всі вуха прожужжала, що хоче до тебе їхати. До інституту збирається вступати. Вчиться погано, на думці лише гулянки. Який там інститут? У нас же гарний коледж і медичне училище. Навіть слухати не хоче, — знову зітхнула мати.
— Але в нас з Олегом однокімнатна квартира. Не впевнена, що їй буде зручно з нами жити, — відповіла Ганна.
— Розумію. Боюся, вона просто втече до тебе. Ось і подзвонила, щоб попередити. Може, ти сама її відмовиш? Вона мене не слухає. Зовсім від рук відбилася.
— Мамо, вона й мене не послухає. Якщо щось собі в голову вб’є, то ніхто не переконає. Ти ж знаєш. Я спробую поговорити з дядьком Іваном. Може, він візьме її до себе.
— Поговори, Галю. Правда, у нього ж сім’я. Ніяково якось.
— Чому ніяково? Врешті-решт, вона ж його дочка. Гаразд, мамо, я поговорю з ним і передзвоню. — Ганна поклала трубку.
— Мати телефонувала? — Олег відірвався від монітора й подивився на дружину.
— Так. Наталка хоче до нас приїхати, збирається в інститут вступати.
— І що? Якщо вступить, то їй дадуть гуртожиток, — Олег знову повернувся до роботи.
— В інститут їй не світить, а коледж є й тут. Та й у коледж навряд чи поступить. Заміж хоче, ось що. Поговорю з її батьком, може, погодиться взяти її. Повинен же. Вона ж його рідна дитина. — Ганна задумалася.
«Ні, треба умовити дядька Івана. Олег гарний чоловік. Якби це було не так, я б за нього не пішла. А від Наталки всього можна чекати. Вона на нашому весіллі з нього очей не зводила».
У Ганни та Наталки були різні батьки. Батько Ганни потонув, коли їй було шість років. Пішов із друзями на рибалку, випили, потім почали ловити рибу. Гачок зачепився за корч на дні річки. Батько ліз у воду й потонув. Мужики теж були п’яні, не встигли його витягнути.
Молода та гарна мати залишилася сама з Ганною на руках. Женихів до себе не підпускала. Коли Ганна вчилася у п’ятому класі, до їхньої школи влаштувався молодий і привабливий вчитель математики. Ходили чутки, що він перевівся сюди не просто так — мовляв, тікав із великого міста від нещасливого кохання.
Він став класним керівником у Ганниному класі. На батьківських зборах побачив її матір і одразу закохався. Став часто приходити до них, допомагати Ганні з уроками, і не лише з математики. Незабаром Ганна стала відмінницею, а в класі поширилися плітки.
А тут ще мати завагітніла. Виходити заміж вона не хотіла, але Іван Олександрович умовив. Ганна так називала його лише в школі, а вдома казала дядько Ваня. Вони із матір’ю розписалися. Коли народилася Наталка, Ганна стала старшою в сім’ї. Дуже цим пишалася. Мати доручала їй ходити до магазину, гуляти з коляскою, навіть сидіти із молодшою сестрою, якщо треба було відлучитися.
Разом вони прожили два роки. Потім дядька Ваню запросили викладачем до гімназії в обласний центр. І не дивно — вчителем він був чудовим, учні його любили.
Мати відмовилася їхати з ним. Ніколи не пояснювала чому. Але Ганна вже була дорослою і багато розуміла. Мати соромилася, що він молодший за неї. Боялася, що, повернувшись у велике місто, він її покине, тому вирішила відпустити сама.
Дядько Ваня поїхав, а вони залишилися втрьох. Він сумлінно платив аліменти після розлучення на Наталку, навіть трохи грошей присилав і Ганні. Розумів, що матері важко самій.
Вони із Наталкою були різними, і не лише зовні. Ганна добре вчилася, була спокійною і цілеспрямованою. Після школи поїхала до обласного центру й легко вступила до університету.
А от Наталка вчитися не хотіла. Вона з дитинства знала, що гарна, і користувалася цим.
Вже навчаючись університеті, Ганна випадково зустріла дядька Ваню в торговому центрі. Він був із дружиною та маленьким сином. Зупинився, запитав про матір і Наталку. Їй навіть здалося, що він зрадів зустрічі. Записав їй свій номер телефону й адресу, на всяк випадок. Просив не соромитися й дзвонити, якщо щось знадобиться.
Ганна кілька разів заходила до нього, коли грошей не було зовсім. Але бачила, що дружині це не подобається, і перестала. Сам він їй не телефонував.
Наступного дня після дзвінка матері Ганна подзвонила дядькові Вані.
— Галю! — зрадів він. — Як справи? Як мати? Давно тебе не бачив.
— Я вийшла заміж, дядьку Ване. Працюю. Усе добре. А дзвоню через Наталку.Але все ж, коли за вікном розійшлися хмари й засяло сонце, Ганна зрозуміла — довіра, наче крихітна рослинка, потребує часу та терпіння, щоб знову прорости.
