ЧЕРГУВАННЯ
Я увійшла до пологового відділення Київської міської лікарні 5, щоб переглянути електрокардіограму плоду під час пологів. Серцебиття дитини було цілком нормальним.
Дивлячись, як лінія хвилі плавно піднімалась і спускалась, я згадала, як нашій медсестрі Олена Петрівна раніше довелося відправити новонароджену додому через тяжке захворювання. Тепер треба було домовитися з новою медсестрою з гінекологічного підрозділу про підготовку приймального відділення.
Щось не так? запитала тривожна вагітна, заглянувши мені в очі. На моніторі… чи є проблеми? Ваш вигляд такий зосереджений.
Найскладніше в медичній професії вміти «трима́ти обличчя». Усе життя ми навчаємось: ставити діагнози, збирати окремі дані, аби в підсумку отримати цілісну картину. Ми вчимося спостерігати, терпляче чекати, не втручатися без потреби і миттєво приймати правильні рішення.
Акторської майстерності нам ніколи не вчили. Ось чому після важкої операції, коли вночі я обполоснула очі холодною водою, ще не встигнувши видихнути, треба швидко витерти кров, що потекла на підлогу, і спуститися в приймальне відділення, аби з щирою посмішкою вітати нового пацієнта.
Головне показати розгубленій людині, яку привезла швидка, що вона в безпеці, що ми раді її бачити і готові допомогти, полегшити, вилікувати. Хворій боїться, і навіть найкращі фахівці повинні вміти тримати обличчя, бо страх спотворює реальність і свою, і чужу.
За порогами лікарні хворіють наші батьки, діти втратили ключі і сидять на сходах у пошуках когось, у реанімації не стабілізується вагітна з ще неживим плодом, а в операційній сестра переживає гіпертонічний криз. Усе це крутиться в голові, проте десь вище нашого обличчя.
Тримати обличчя важко, особливо коли розумієш, що залишилося всього пятнадцять хвилин до катастрофи. Потрібно подолати власний страх, чітко і спокійно розповісти пацієнтці, чому ми поспішаємо, заспокоїти її та родичів, отримати згоду на операцію і вже бігти до каталки, роздягаючись на ходу, тримати обличчя.
Навіть коли катастрофа вже сталася, треба залишатися спокійним, розмовляти без зупинок з пацієнтами, з їх рідними, з незнайомцями, з самим собою, з Господом, з начальством, знову з родичами, знову з собою. Поки не звільниться той болісний стиск у грудях і не вдихнеться повний вдих, розуміючи, що черговий особистий рубець вже виставився.
Через годину, спускаючись на консультацію до нового пацієнта, тримаю обличчя, стискаючи пальці під лівою ключицею, бо лікарі помиляються. Всі навіть ті, що «від Бога». Техніка помилкова, бо її створили люди. Людям властиво помилятися. Найстрашніше усвідомити, в який момент ти помилився, і постійно повертатися в думках до того, що можна було зробити інакше, не знаючи, який був би результат.
Коли ви дивились на цілком нормальну кардіограму втомленими очима? Коли не звернули увагу на аналіз, який здавався незмінним? Коли дозували ліки за протоколом, а тоді коли запізнилися чи прийшли надто рано? Коли рентген не показав потрібного? Коли рука випадково зрушила скальпель і вийшов затискач? Можливо, шість чергувань за два тижні це занадто, а вдома чекає мати з інсультом.
У медицині час відносне поняття, а наші близькі уже довгі роки перебувають у «офісі» останньої справи. Найстрашніше не зрозуміти, що саме було зроблено неправильно, бо це може повторитися. Скільки ще книжок прочитати, тренінгів пройти, ночей не спати, щоб уникнути повтору? Хто знає.
Страшна медична статистика бездушно підраховує, що на тисячу пологів, операцій, маніпуляцій має бути трипятьдесять ускладнень. Усього світу, щодня, щомісяця, щороку. Хтось втрачає життя, здоровя, переживає трагедію.
Що робити, коли лікар увійшов до цієї статистики? Сказати перед скорботними людьми: «Ось я, ваш винуватець». Хтось уявляє себе в такій ролі, коли навколо стільки страждаючих, а ти їхня єдина надія?
Лікарі помиляються, бо вони люди. Боги не помиляються. Це їхній світ, їхня статистика. Чим більше я працюю, тим більше розумію, що лише обраним дано розгадати їх задум; ми прості люди, прості лікарі.
І саме це розуміння вчить нас: важливіше не бути безпомилковим, а залишатися людяним, тримати обличчя і несучи щиру посмішку, допомагати іншим, навіть коли серце стискає страх. Тоді наші помилки стають кроками до великого співчуття і справжньої професійної мудрості.
