Через рідних дітей 3алишилacь бe3 дому.

Бабуся не бачила нічого навколо через пелену слiз. Дочка відібрала все, навіть будинок, і відправляла в притулок. 

  • Скільки можна скиглити? Зроби щось, бо як дитина мала!
  • А що я можу зробити?
  • Хата, знаєш, не мішок. Діти вже підросли, кожному окрема кімната потрібна! Вона своїми склянками всю кухню заставила, ще не миє їх як треба. Вчора все перевернули, поки знайшли що то смердить! Такщо викручуйся давай, ти чоловік! Бо я її точно тут не триматиму!

Сльози рікою котилися по щокам, та Валентина Миронівна їх не помічала. Все ще в голові лунала розмова її дітей між собою. Вона відразу зрозуміла, що вони вирішували долю матері. 

Діти відкрито показували, що вона їм посеред горла стоїть зі своїми порядками, хоч і рідко заважала їм. Старенька бачила відношення до себе, важко було не помітити, та старалась не звертати на це уваги. Вона ще була в змозі все робити сама, завжди готувала сніданок, ходила на ринок кожної неділі. От тільки зять постійно сварився, що вона все робить не так і залишає за собою купу сміття. 

  • Як не можете нормально помити посуд, то й не беріться! Скільки можна повторювати? Поїли та й пішли в кімнату, не чіпайте нічого!
  • Я тільки допомогти хотіла! Ви ж такі втомлені з роботи приходите, Олежику!

Вже й не пам’ятала, коли вечеряли усією сім’єю за одним столом. Як колись. Вона такі запіканки готувала, що чоловік сам собі заздрив. Сім років пройшло, відколи відійшов він до іншого світу. Хворів не довго і одного дня покинув їх. Ангелом — охоронцем тепер літав біля хати, мабуть, і плакав, що немає ладу між дітьми та матір’ю.

 

Син рідко приходив в гості. Дочка вважала себе єдиною хазяйкою в домі і зі старенькою не вважала за потрібне обговорювати що-небудь. 

Донька завжди бурчала, коли мама приходила допомогти по господарству. Йшла з городу в дім або навпаки, варто було з’явитись Валентині Миронівні біля неї. Одного дня взагалі вигнала її в плечі до власної кімнати і поставила один вазон на підвіконня.

  • Ось тобі рослина, будеш доглядати. Як вже так хочеться в землі копирсатись. А до грядок я й сама здатна подивитись. Та й на кухні одна хазяйка має бути. Я тобі буду приносити їжу прямо сюди, нащо тобі зайвий раз ходити? Та й посуд теж сама помию, я краще з цим справлюсь.
  • Все ж підносимо до самого ліжка, не треба швендяти по хаті.

Валентина Миронівна з самого першого дня відчула як діти холодно до неї відносяться і цураються її, та не могла втямити через що. Адже вона все життя їм віддати, нічого собі не залишала, все віддавала родині.

Як тільки поховали батька, дочка визвалась переїхати з сім’єю до мами, щоб підтримати. Заодно і онукам буде краще на свіжому повітрі. Через деякий час діти вирішили надовго переїхати в батьківський будинок, тим більше напівпустий. Свою квартиру здали в оренду. Та сьогодні вона дізналась, що її саму виставляють за двері з рідного дому.  Від такого розчарування у неї перехватило дух.

В сусідки Валентини Миронівни була схожа історія. Проте її син попросту не міг доглядати за старенькою матір’ю через власну інвалідність. Тому і оформив їй документи на притулок для престарілих. Та все ж відвідував постійно маму, на свята привозив смаколики, і завжди заходив до Валентини Миронівни з чоловіком, щоб розповісти останні новини про маму.

Але відколи дочка з чоловіком оселились у мами, всі відвідини сусідів припинились. Олег нікого “чужого” не впускав у дім і не приховував свого різкого відношення до гостей. Вони з дочкою одразу встановили правила і список бажаних відвідувачів.

  • Для пустих теревеньок телефони існують. Хочете поговорити з Валентиною Миронівною, то дзвоніть. Нема чого ходити сюди. І так минулого разу запасного колеса не дорахувався!

Валентина Миронівна навіть не помітила як втратила будь — які зв’язки з друзями  та знайомими. Та не було в цьому їхньої вини. 

Пройшов майже тиждень як прибув Костя. Боязко зайшов у мамину кімнату і довго переминався з ноги на ногу. Потім сів у крісло, довго зітхав, але так і не зміг подивитись матері в очі. Видно було, що він не знав де знайти собі місце. Він був дуже прив’язаний в дитинстві до неї, завжди допомагав, жалів, не було дня, коли б він заснув без маминої казки. Весь час горнувся до матусі, чи коли добре було, чи вдарився десь.

  • Ти вибач, по іншому поки не може бути. Тільки давай без образ це все зробимо. Треба ж розуміти, ми вже виросли, у нас свої сім’ї. Та й робота у кожного. Коли я маю за тобою дивитись? Ледве вдома все встигаю. Та й Катя крутиться з ранку до ночі. Так що, давай, збирай речі. Нас вже чекають, я про все домовився, але в директора часу мало, треба поспішити.

Костя пішов на вулицю. Через відкрите вікно було чути їх сварку з сестрою. Він винив її в тому, що могла б і сказати про документи, по яким тільки Катерина вже являлась єдиною власницею дому. Якби він знав раніше, то не допустив би цього.

  • І хату добротну хочеш, і за матір іншим на догляд віддала! — кричав Костя.
  • Обізвався правильний! Просто я раніше встигла, тому ти і злий зараз! — через зуби відповіла Катя. 
  • Не рівняй мене до себе, ми зовсім різні!
  • Я достатньо її доглядала. Підтирала все за нею, готувала. А тепер що? Розвела гадюшник в домі. А потім і під себе ходити почне. Мені це все прибирати, чи що?

Тільки зараз Валентина Миронівна зрозуміла, що сталось. 

Катя нещодавно улесливим голоском впросила її заповіт підписати на всяк випадок. Щоб ніхто обманом потім не міг дім батьківський у них відібрати. Старенька звикла за дітей турбуватись, тому навіть і не читала, що там писалось. Ще й секретар із сільської ради піддакувала, говорила, що заповіт обов’язковий, тепер тільки через нього спадок можна отримати. Валентина Миронівна спочатку здивувалась, що та прийшла, та дочка запевнила — так потрібно, представник від влади місцевої має бути присутній. А воно он як виявляється. Це ж скільки грошей за таку аферу віддали?

Вона виявилась ніким і ні з чим, не було що доводити. Просто змиритись і чекати кінця. Пелена сліз давила на очі. Валентина Миронівна усвідомлювала прекрасно, все назавжди змінилось і нічого не повернеш уже. Залишилась лише пара речей. Вона дістала із шкатулки перстень чоловіка, єдине що від нього залишилось, спільне фото з дітьми, коли життя здавалось повним радості і надій на майбутнє, склала в сумку декілька кофтин та спідницю. Кинула останній погляд на рідну домівку і пішла до автомобіля, не глянувши на доньку без єдиного слова.

Вже в машині, сидячи на задньому сидінні, втомлено спостерігала за дорогою. В серці поселилась чорна пустота. Все, заради чого вона жила, її змусили залишити. Відчай підступав до горла, адже вона тепер зовсім одинока. Дітям власним не потрібна, а онуки, мабуть, вже й забули про неї. Їм і раніше було байдуже до неї. 

Вони були ще зовсім малятами, мало розумілись у дорослих справах. Валентина Миронівна лише молилась, щоб хоч онучата виросли достойними людьми і не зробили такого ж зі своїми батьками.

Біля притулку жінка зупинилась, бо від далекої дороги трохи паморочилось в голові. Не звикла до такої довгої їзди.

  • Мамо, швидше! Ми вже й так запізнилсь, а у мене ще ціла гора справ! Подарунок Оксані знайти, у неї, якщо ти забула, сьогодні іменини!

Костя з Оксаною одружились багато років тому. Та сьогодні Валентина Миронівна і про свій День Народження не згадала б, не те що про невістку. Забула про все на світі, коли почула розмову дітей. А попереду були важчі випробування.

  • Валентино Миронівно, зачекайте мене! — пролунало позаду, коли вона вже майже зайшла в притулок. Стало цікаво, хто це міг бути. Костя почав метушитись і почервонів від злості.
  • Зачекайте! Не йдіть туди, я Вас благаю! Переїжджайте до мене. Якби раніше дізналась, одразу б забрала Вас до себе. Щоб не сварка дітей Ваших, так би й не знала нічого! Ми з чоловіком одразу за вами понеслись, аби лиш встигнути!

Валентина одразу впізнала молоду сусідку Наталю. Та ще дитиною біля них крутилась. Сім’я неблагополучна була, мама з татом весь час бились і пили, на дитину зовсім уваги не звертали. Та Катя цуралась такого сусідства і уникала молодшої Наталі. Хоч та намагалась багато разів подружитись.

Та Валентина Миронівна завжди її жаліла і турбувалась про неї. Причісувала до школи, годувала, купувала нові речі. А чоловік Валентини навчив дівчинку стояти за себе. Коли виросла, поїхала в інше місто в медичне училище. Тоді й батьки померли. Добрі сусіди поховали їх за свої кошти. Наталя довго намагалась віддячити їм, але вони відмовились. 

Потім Наталя часто приїжджала до них в гості. Привозила гостинці, на свята залишалась. Рідні діти на той час жили своїм життям, тому рідко бували вдома. Та Наталя вийшла заміж, народила дитину і зустрічі припинились. Аж тут вона стояла поруч і теж плакала.

  • Наталю, нащо я вам? З мене толку мало, хіба пенсія невелика. Діти правильно зробили, краще тут свого віку доживу.
  • Ні! — сльози ще сильніше покотились по її щокам. — Я цього не дозволю! Ви мені кращою мамою були. Я від Вас стільки навчилась, як ніколи. Тільки завдяки Вам вирола гарною людиною. А могла закінчити як мої батьки! Я не розумію, що в головах Ваших дітей, але я Вам хочу дім дати! І сім’ю люблячу!

Костя все більше сердився. Все підганяв маму до дверей. Говорила не звертати на цю алкоголічку уваги, бо вона лише хоче грошей від неї. І годувати навіть не буде.

  • Через тиждень жебракувати будеш. А мені зову шукати виходу на директора, домовлятись про зустріч? — не втихав син. 

Та Наталя все заперечила. І глянула старенькій в саму душу. 

  • Тітко Валю, я Вас завжди мамою вважала! Я же я можу зараз тут Вас залишити? Тут люди довго не витримують. Нікому вони тут не потрібні. А я навпаки хочу, щоб у Вас сім’я була! І дітки мої про бабусю мріють.

Вагалась Валентина Миронівна недовго. Спустилась зі сходинок і сіла в машину до Наталі. Вже не чула як кричав син, що вона тепер може їм не дзвонити, оскільки сама за себе все вирішила, так і залишиться жебрачкою. 

В жінки серце рвалось від думки, що чужій людині вона була потрібніша, ніж рідні діти, яких виростила.

Наталя з чоловіком виявились дуже добрими людьми, наче на підбір. Діти їх ще з порога стали кликати Валентину Миронівну бабусею. Вони від неї просто не відходили. І вона знову набралась сил, ніби помолодшала. Знову повеселіла і вся світилась.

Пекла смачні запіканки, доглядала внуків. Читала казки з щасливим кінцем, під які дітки щасливо засинали. А рідні діти так щодного разу і не прийшли до неї, щоб попросити пробачення.

Оцініть статтю
Джерело
Через рідних дітей 3алишилacь бe3 дому.