Чоловік кинув мене заради коханки, а через 12 років знову з’явився на порозі — біль повернувся, ніби все трапилося вчора
Я познайомилася з Тарасом на вечірці в спільної подруги — яскравий, чарівний, усміхнений, здавалося, він сяяв ізсередини. Тоді я вперше по-справжньому закохалася. До нього в мене не було романів — виросла в маленькому містечку, суворе виховання, акцент лише на навчанні. Батьки навіть не дозволяли думати про хлопців. Я заздрила подругам, у яких були стосунки, але все ж йшла своїм шляхом: спершу — диплом, а потім, може, і родина.
Але Тарас перевернув усе. Ми зблизилися швидко — він виявився тим, кого я ніби чекала все життя. Я цвіла поруч із ним, і він, здавалося, теж. Навіть мої суворі батьки схвалили наш союз, і невдовзі ми влаштували скромне весілля. Рік потому у нас з’явилися близнюки — Дмитро й Олег. Це було щастя, але й випробовування. Я не була готова до подвійної відповідальності, але Тарас тоді був поруч — допомагав, вчився бути батьком. Разом купали, годували, навіть ночами вставали вдвох. Він умів співчувати, старався. Я вірила, що нам пощастило.
Але все змінилося, коли діти підросли. Він став чужим. Додому приходив пізно, втомлений, дратівливий. Я почала підозрювати — невже зраджує? Відповідь прийшла сама: одного разу, поки він мився у душі, на його телефон подзвонила жінка. Представилась Ярославою. І сказала, що вже більше року зустрічається з моїм чоловіком. Світ обвалився. Потім була Оксана. Потім — Наталка. Далі — Марія і Тетяна. Я пробачала. Заради дітей. Заради родини.
Я боялася, що якщо ми розійдемося, діти виростуть без прикладу справжньої родини. І терпіла. Заплющувала очі. Стирала з душі зраду. Але коли хлопці виросли, покинули дім, усе стало очевидним: між нами з Тарасом нічого не лишилося. Ми були як сусіди. Ані любові, ані поваги. Ми розлучилися. Він пішов. А я лишилася. Звикала до тиші. До самотності. Намагалася заповнити порожнечу — друзями, хобі, книжками. Жила. Без скарг. Без докорів.
Минуло дванадцять років. Одного осіннього вечора почувся дзвінок у двері. На порозі стояв він. Тарас. Позолотілий, згорблений, чужий. Він попросився увійти. Сказав, що хоче поговорити. За чашкою чаю зізнався: щастя так і не знайшов. Жінки змінювали одна одну, роботи не трималися, здоров’я підвело. Він лишився ні з чим. Один. Нещасливий.
А я сиджу й не знаю, що відповісти. Дванадцять років — ані вісточки, ані дзвінка, ані листівки на день народження. А тепер — прощення, шанс, нове життя? Всередині болить. Але й серце стукає — я ж усе ще щось до нього відчуваю. Нікого іншого так і не покохала. Не впустила в своє життя. Він — батько моїх синів. Він не чужий. Але вже й не той, ким був колись.
Я не відповіла. Сиджу, думаю. Шукаю в собі сили пробачити. Або ж сили остаточно відпустити.
