Чемодан лишній ти сьогодні виїжджаєш
Щоденник (31 грудня)
Що сталося? строго запитала Жанна, коли повернулася додому. Я лежав на дивані та навіть не підвівся, коли вона зайшла.
А сталося те, що ти від мене йдеш, ластівко! Тому валізу можеш не розпаковувати: ми розлучаємося, й сьогодні ти переїжджаєш, відповів я спокійно.
Жанна, певно, подумала, що ослухалась. Ластівко?
Усе почалося задовго до цієї розмови, як у кіно або іронічній пісні, коли життя починає підкидати сюжети, в які складно повірити.
Ти бачила на мене? Я ж не зайчик, у мені майже два метри зросту! жартував я на пропозицію Оксанки взяти участь у новорічному святі як «зайця».
Можеш бути «зайцем-велетнем»! підхопила Оксана. Затоптав усіх і далі поскакав!
Якого розміру у вас костюм зайця? поцікавився я по-дружньому.
Ой, справді, він же на тебе малий! Це я щось не додумала! засмутилась вона.
Після паузи Оксана запропонувала:
Давай ти будеш Дідом Морозом, а Вітька стане зайчиком: ти ж значно вищий.
А Дідовий піджак чи кожух на мене налізе? засміявся я.
Ще й трохи завеликий поли завжди доводиться підбирати!
А слова? Я ж не знаю, що казати!
Які слова? Та це суцільна імпровізація! Ти ж у нас, здається, медаліст! підморгнула подруга.
Оксанка працювала у львівському івент-агентстві вона часто рятувала мене в труднощах. Цього разу, хлопець, що грав «зайця» у новорічній трійці (Дід Мороз, Снігурка, та заєць), раптово зліг з пневмонією, а замінити було ніким. Особливо в передноворічній гарячці, коли 3031 грудня вже всі зайняті.
Начальник агентства був креативним, але впертим: Щоб був зайць, хоч плач!
Було все, як у дитячій пісеньці: «Мені сьогодні сумно захворів наш зайчик» І далі за текстом.
Чесно кажучи, перспектива Нового року в мене була не райдужна: Жанна неочікувано поїхала до мами під Житомир їй стало гірше, і я залишився сам.
В Оксанки ми дружили з гімназії, підтримували одне одного. Хоч моя дружина й була проти цієї дружби, ревнувала та навіть заборонила Оксанці приходити на наше весілля. Я не наполягав, аби не псувати настрій коханій. Але з часом все якось пригладилося: ми з Оксанкою бачилися рідше, здебільшого я телефонував їй на роботу.
У цей Новий рік у мене нічого не було заплановано, і тут якось порятунковим кругом пролунав дзвінок Оксани: «Йдемо в святкову команду оплата гривнями й веселощі гарантовані!»
Костюм Діда Мороза сів ідеально, валянки теж підійшли. Мене «оформили»: приклеїли бороду, вуса, одягли червоний кожух і в путь!
Виступи були легкі дітки декламували віршики, «зайчик» скакав біля ялинки, усі разом водили хороводи. Коротше, все сплошна радість!
Залишався лише останній виклик: на 22-гу тридцять першого грудня. А далі додому зустрічати Новий рік.
Оксана, знаючи мою ситуацію, запросила мене зустрічати свято у них: вона з чоловіком і мамою (яку я добре знав зі школи). Дітей у них ще не було.
На останню «адресу» ми поїхали у піднесеному настрої. Вітька навіть трохи пригубив, що йому зазвичай було заборонено.
О 21:45 я подзвонив Жанні:
Як ти, рідна?
Тримаюсь, коханий! відповідала вона.
З Новим роком, люба! Дай слухавку мамі, хочу і її привітати!
Вона щойно заснула, не хочу турбувати А я в навушниках телевізор дивлюсь і думаю про тебе!
Люблю тебе! О 12-ій ще подзвоню.
Я теж! Бережи себе, мій зайчику!
Коли ми відчинили двері останньої «адреси», я мало не сів: на порозі стояла Жанна! Та сама, яку особисто напередодні посадив на таксі до вокзалу
На ній було її вечірнє плаття та туфлі! В голові промайнуло: «Коли вона все це встигла запакувати? Збиралась же при мені»
Може, в неї є сестра-близнючка? Та ні, це Жанна: у неї родимка над лівою бровою.
» Зайчику!» почулось з коридору.
Зайчику? Але це ж мене так Жанна називала по телефону 15 хвилин тому!
Я був у ступорі. Усе здавалося чужим, ніби я спостерігаю за собою з боку.
Йду, ластівко! долинуло зсередини, і на порозі зявився якийсь лисий товстий чоловяга.
А де маленький Вадимко? спитала Снігурка (Оксана).
Я Вадимко! засміявся той пузань.
Я дивився з жахом: за це моя Жанна мені казала неймовірні байки? Мені стало ясно мене по-зрадницьки обманули
Хотів одразу все зясувати, але стало соромно перед Оксанкою: таки напартачив!
Тож я, трохи змінивши голос, наказав: «Віршик розказуй, Вадимко!»
Поки той щось бурмотів, я дивився, як Жанна обіймає свого «зайчика» й пяно сміється.
Враз згадались ті «скромні» подарунки, що нібито надсилала мама-пенсіонерка з Житомирщини
А тепер у хоровод! вигукнув Вадимко. Всі разом вони завели хоровод, пізніше були танці, сміх, пляшка за пляшкою. Я, частково отямившись, усе зняв на телефон прощай алібі Жанни!
Невдовзі господар утомився й буквально вигнав усіх:
Мені спати хочеться! Проведи гостей, ластівко!
Дивно, сказала Оксана, коли ми їхали додому. Гарна жінка, а що вона в тому «слизні» знайшла?
«Я ж її чоловік!» закрутився у мене в голові крик, але змовчав.
На святкування я не лишився: не зміг би «тримати обличчя». Збрехав Оксанці, що певно захворів, і поїхав у порожню квартиру. Жанні о 12-й не подзвонив. І пізніше теж: нехай «святкує» зі своїм зайчиком
Новий рік провів на самоті. І це дало змогу багато про що подумати.
Жанну я любив. Та, на тлі подій, любов швидко згасала. Пробачати таке не мав наміру, тож вирішив тільки розлучення! Квартира моя.
Жанна, помітивши відсутність дзвінків, занепокоїлась і замість 4 січня повернулася додому вже другого.
Їй довелося добиратись таксі я не зустрічав, хоча вона надіслала адреси й координати.
Що трапилось? запитала з порогу Жанна. Я все ще лежав на дивані.
Трапилось те, що ти від мене йдеш, ластівко! Валізу не розпаковуй ми розлучаємось, сьогодні ти виїжджаєш, повторив я.
Жанна аж розгубилася: як же я дізнався? Адже «ластівкою» її називав тільки той Вадим
А куди ж я йду? спробувала піти в наступ Жанна.
Не знаю: до свого зайчика чи до мами у Житомир. До речі, їй вже краще? спитав я.
Ти все неправильно зрозумів почала Жанна впівголоса видно, що все знає, але не може збагнути, як саме я про це дізнався.
Ну, то розкажи свою історію! Може, цей лисий лікар, з яким ти зустрічалася обговорити здоровя неньки? Чи, може, алхімік, що обіцяв еліксир? А, може, медбрат чи… агент ритуальних послуг, на всяк випадок?
І, до речі, не соромилась же піднімати ноги вище голови з «зайчиком» що тепер соромитись?
Я показав їй відео.
Жанна мовчала. Нічого сказати не могла. Вона справді завела собі «зайчика» просто з нудьги! І ще подарунки. Працювати, щоб «розігнати самотність»? Три рази «ха»! Не для того рожа цвіла!
А чи кохала мене? Можливо Або просто звикла до стабільності. Відвертості вона уникала.
Але ж і краще б вона сказала: «Полюбила іду до іншого!» Або зізналася б в одноразовій зраді. Можливо, я й пробачив би як дізнатися, якщо не дано спробувати?
Та тут ціла гора брехні, ще й про маму! Ретельно організованої, продуманої від початку до кінця.
Жанна благала, плакала, присягалася. Але я був непохитний: сказав геть, значить геть! Такі ми, українські Діди Морози, не любимо, коли з нас роблять дурня.
Розлучення пройшло швидко. Я залишив за собою не лише квартиру, а й упевненість, що вчинив правильно. В душі було лише одне жалкування: що не влаштував скандал одразу тієї ж новорічної ночі
Так буває: за надмірну делікатність і вихованість сам і платиш зайвими переживаннями.
Зрештою, зробив висновок: завжди потрібно довіряти, але не сліпо. І не дозволяти собі бути лише декорацією в чужому святі обману. Виявилось, що навіть у найяскравіших новорічних костюмах треба залишатись собою і за жодних обставин не втрачати самоповаги. Ось так, напевно, і народжується справжня мужність.
