Ось як чемодан із відірваною ручкою…
— Толіку, більше до мене не приходи. Добре? — спокійно попросила я.
— То як? Сьогодні не приходити? — не зрозумів він.
…Було раннє ранок, Толік уже стояв у передпокої. Спатив на роботу.
— Ні, взагалі не приходи, — уточнила я.
— Хм… Що трапилося, Даріє? Коротко, подзвоню тобі вдень, — Толік поспішно поцілував мене і вискочив. Я зачинила двері. Зітхнула зі полегшенням.
…Довго я не наважувалася вимовити ці слова. Вони дались мені нелегко. Толік був майже рідним.
Тієї ночі я була пристрасною й ненаситною. Я прощалася. Він нічого не зрозумів, не здогадався.
Лише здивувався:
— Дарієчко! Ну ти сьогодні красуня! Богиня! Будь завжди такою! Кохаю тебе, малеча!
…Колись ми дружили родинами. Я, мій чоловік Богдан, Толік і його дружина Зірка (так він ласкаво називав свою Злату).
Молодість була шумна, безтурботна й божевільна. Чесно кажучи, Толік завжди мені подобався. Якщо купувала сукню, туфлі, сумочку — трохи й для нього. Уявляла: а чи сподобається йому? Зірка була моєю найкращою подругою.
Скільки всього ми разом пройшли! Не розповісти. Я знала, що Толік до мене небайдужий. Але дистанцію ми завжди тримали.
На зустрічах він ніжно обіймав мене, шепотів на вухо:
— Даринко, як же я по тобі сумував!
Загалом, гадаю, коли дружать родинами, хтось обов’язково комусь подобається. То чоловік до дружини приглядається, то жінка до друга. Людина слабка до спокус. Напевно, хтось у когось таємно закоханий, а хтось мріє про дружину іншого. Тому й дружать. Аж поки…
Я не вірю у дружбу чоловіка й жінки. Напевно, між такими «друзями» вже було ліжко, є або буде. Швидше за все, вони «додивляться» одне одного… Це все одно, що серед копиць сіна розпалювати вогонь. Не помітиш, як рано чи пізно все згорить. Може, є винятки. Рідкісні.
…Мій Богдан солодко облизувався, поглядаючи на Зірку. Я це не раз помічала й давала чоловікові ляпаса.
Він сміявся й відмахувався:
— Даринко, не забивай мені голову! Ми ж друзі!
А потім додавав, регочучи:
— Не грішить тільки той, хто в землі лежить…
У Златі я була впевнена, як у собі. Вона не переступить межі. А от мій Богдан полюбляв збирати малину в чужих городах. Тому через двадцять років ми й розлучилися. Він одружився з однією такою «малиною», коли та защебетала про спадкоємця. До того часу наші діти вже виросли й розлетілися. Я зібрала Богдану валізу й благословила на другий шлюб.
«Ось воно — жіноче самотнє життя», — спочатку сумувала я.
Зірка з Толіком часто заходили, намагалися жаліти. Але чесно — я не страждала. Хоч усі свята раптом обридли. Сиділа, мов прибита, переходячи з кута в кут. Саме у свята найбільше відчуваєш самотність. Нема з ким поговорити, посваритися, навіть поплакати.
…Через три роки Толік овдовів. Так, від смерті не відмолишся, не відхрестишся. Зірка важко хворіла цілий рік і перед смертю заповіла мені свого чоловіка.
Так і сказала:
— Даринко, придиви за Толіком. Не хочу, щоб він іншій дістався. А ти йому завжди подобалась, я це відчувала. Живіть разом.
Толік відгоривав, поставив дружині гарний пам’ятник, на могилі квіти посадив. Згодом став до мене заходити. Я його приймала з відкритою душею, допомагала пережити втрату. Була готова обізвати теплом, турботою, любов’ю. Нам із Толіком було що згадати, над чим посміятися, над чим засумувати.
…Багато ми пройшли. Радість і горе ділили навпіл. Ми з Толіком ще більше зблизилися.
Але з час я почала важитися цим зв’язком. Безупинно дратувалася на нього, сварилася з приводу і без, причеплялася до дрібниць. І зрозуміла — не моє! Не моє!
Запах не той, ліжко холодне, гумору нема. Мені здавалося, що Толік говорить, як сліпІ так я зрозуміла, що краще бути самій, ніж із кимось, хто тобі не до душі.
