Роса ще не зникла з трави, туман повільно відступав до протилежного берега річки, а сонце вже викочувалося з-за зубчатої лінії лісу.
Михайло стояв на ґанку, милуючись красою ранку й глибоко вдихаючи свіже повітря. За спиною почулися шльопання босих ніг. Жінка у нічній сорочці та накинутому на плечі хустці підійшла й стала поруч.
— Добре-то як! — зітхнув Михайло. — Іди в хату, застудишся, — ласкаво промовив він і поправив хустку, що зісковзнула з її круглого білого плеча.
Жінка притулилася до нього, обхопила руку.
— Від’їжджати від тебе не хочеться, — сказав Михайло приглушеним від ніжності голосом.
— То й не їдь, — голос жінки вабив, манив, немов спів сирени. «Залишусь, а що далі?» Ця думка протверезила Михайла.
Якби все було так просто, він давно б уже залишився. Але двадцять три роки життя з дружиною не викинеш, та й діти… Оленка, майже самостійна, частіше ночує у свого нареченого, ніж вдома. А Мишкові всього чотирнадцять — самий складний вік.
Водій завжди знайде роботу, але чи заробить він тут великі гроші? Зараз він не скупиться, дарує коханій Насті дорогі подарунки. А коли заробіток зменшиться удвічі чи втричі — чи кохатиме вона його так само?
— Не починай, Насте, — відмахнувся Михайло.
— Чому? Діти вже виросли, час подумати про себе. Сам казав, що з дружиною живете лише звички заради. — Настя образилася й відійшла.
— Ех, знав би раніше, що зустріну тебе… — Михайло глибоко зітхнув. — Не ображайся. Час їхати, я й так затримався. — Він хотів поцілувати жінку, але та відвернулася. — Насте, треба, якщо хочу встигнути до вечора додому. Вантаж, договір…
— Ти лише обіцяєш. Приїдеш, знову розхитаєш мою душу — і назад, до дружини. Набридло мені чекати. Сашко давно вже до себе кличе.
— То йди, — Михайло знизнув плечима.
Він хотів щось додати, але передумав. Повільно зійшов з ґанку, обійшов будинок і пішов городом до дороги, де на узбіччі чекав вантажівка. Спеціально залишив машину там, щоб не турбувати село ранком.
Він заліз у кабіну. Зазвичай Настя проводжала його й цілувала на прощання. Але сьогодні не пішла — справді образилася. Михайло влаштувався зручніше, закрив двері. Перш ніж завести двигун, набрав номер дружини. При Насті соромився дзвонити. У трубці пролунав беземоційний голос: «Абонент тимчасово недоступний…» Невдалих дзвінків теж не було.
Він поклав телефон і завів мотор, слухаючи його потужне ричання. Вантажівка здригнулася, наче струсила з себе сон, і повільно рушила, хитаючись на нерівностях дороги. Михайло подав короткий прощальний сигнал і додав газу.
Жінка на ґанку зігнулася, слухаючи, як звук мотора віддаляється, і пішла в хату.
З динаміків лився голос: *«Кохана, кохана, як же мені без тебе…»* Михайло підспівував, думаючи про ту, яку залишив. Але незабаром думки переключилися на дім: *«Що там коїться? Другий день не можу додзвонитися…»*
А Марічка, дружина Михайла, в цей момент прокинулася від наркозу в лікарняній палаті й одразу все згадала…
***
Вони прожили з Михайлом понад двадцять років. Чоловік далекобійник, заробляв добре: родина забезпечена, хата велика, двоє дітей. Оленка вже самостійна, ось-ось вийде заміж, закінчила училище, працює перукаркою. Мишкові чотирнадцять — мріє стати моряком.
І раптом той дзвінок. Спочатку Марічка подумала, що це жарт чи помилка.
— Доброго дня, Марічко. Чоловіка чекаєте? А він затримується… — голос був солодкий, як мед.
— Що з ним? — перебила вона, відразу подумавши про аварію. Дорога довга, що завгодно могло статися.
— Та нічого… У коханки він, — пролунало в трубці.
— Хто це? — скрикнула Марічка.
— А ти жди, жди… — почувся жіночий сміх.
Вона перервала дзвінок, але сміх лунав у вухах. Охопила паніка: думки метушилися, малюючи то аварію, то іншу жінку в обіймах чоловіка. Хто міг знати її номер? Сама та… коханка! Як вона насмілилась дзвонити?!
Марічка набрала номер чоловіка й одразу скинула. *А якщо він за кермом?* Підчекає, поки повернеться. Вона намагалася відволіктися, але нічого не виходило.
Як на зло, вдома не було ні Оленки, ні Мишка.
Вирішила пройтися до магазину — заспокоїти нерви. Але шлях далекий, і Марічка пішла через вузький провулок, де з одного боку тягнувся ряд гаражів, а з іншого — бетонна стіна. Місце безлюдне, вже смеркало.
Раптом хтось різко вихопив у неї сумку. Від несподіванки вона ледь не впала, обернулася — чоловік тікав. *Не наздоженеш…* Але все ж кинулася навздогін. У сумці були гроші, картки, ключі — все!
— Стоїть! — скрикнула вона, але він зник за кутом. Марічка бігла за нимРаптом під ногами послизнулося, вона гепнула на землю, і в ту ж мить почувся знакомий голос: «Марічко, все в порядку?» — то був Іван, який, як виявилося, ішов слідом, щоб запропонувати допомогу, а тепер, побачивши її біль і безпорадність, нарешті зрозумів, що справжнє щастя не в втечах і пристрастях, а в простій людській турботі один про одного.
