Роса ще не зійшла з трави, туман поволі відступав до протилежного берега річки, а сонце вже викочувалося з-за зубчастої кромки лісу.
Іван стояв на ґанку, милуючись красою ранку і глибоко вдихаючи свіже повітря. За спиною почулися шльопання босих ніг. Жінка у нічній сорочці та накинутому на плечі хустці підійшла й стала поруч.
— Добре-то як! — зітхнув повними легенями Іван. — Іди в хату, застудишся, — промовив він лагідно і поправив хустку, що зісковзнула з білого округлого плеча.
Жінка притулилася до нього, обхопила його руку.
— Від’їжджати від тебе не хочеться, — сказав Іван осиплим від ніжності голосом.
— А ти не їдь. — Її голос манив, кликав, як спів Сирени. «Залишусь, а що далі?» Ця думка протверезила Івана.
Якби все було так просто, він давно б уже залишився. Але двадцять три роки з дружиною не викинеш, та й діти… Оленька, можна сказати, вже самостійна, у свого нареченого ночує частіше, ніж вдома, скоро заміж вийде. А Юркові всього чотирнадцять, найважчий вік.
Водій завжди знайде роботу, але чи заробить він тут грошей? Зараз він ними сипле, дарує Марії дорогі подарунки. А якщо буде отримувати у два, а то й у три рази менше, чи любитиме вона його так само? Питання.
— Не починай, Маріє, — відмахнувся Іван.
— Чому? Діти виросли, час уже подумати про себе. Сам казав, що з дружиною живете лише по звичці. — Марія ображено відійшла від нього.
— Ех, якби я раніше знав, що зустріну тебе… — Іван важко зітхнув. — Не ображайся. Час їхати, я й так затримався. — Він хотів поцілувати жінку, але та відвернула обличчя. — Маріє, треба їхати, якщо хочу до вечора повернутися додому. Вантаж чекає.
— Ти лише обіцяєш. Приїдеш, збентежиш душу — і до дружини спішиш. Набридло мені чекати самій. Степан давно мене заміж кличе.
— То йди. — Іван знервовано знизав плечима.
Він хотів ще щось додати, але передумав. Повільно зійшов з ґанку, завернув за ріг хати й пішов городом до дороги, де на узбіччі його чекав вантажівка. Навмисне залишив машину там, щоб не будити село зранку.
Вліз у кабіну. Зазвичай Марія проводжала його до машини й цілувала на прощання. Але сьогодні вона не пішла за ним, мабуть, справді образилася. Іван влаштувався зручніше, захлопнув двері. Перед тим як завести двигун, набрав номер дружини. При Марії дзвонити соромився. Байдужий голос у трубці повідомив, що телефон вимкнено… Невідповілих викликів теж не було.
Іван прибрав телефон і завів двигун, наслухаючись його потужного ричання. Вантажівка здригнулася, струсивши з себе решти сну, і повільно рушила з місця, хитаючись на нерівностях дороги. Іван дав короткий прощальний сигнал і натиснув на газ.
Жінка на ґанку здригнулася, наслухаючись звуків віддаленого мотора, і пішла до хати.
У динаміках бархатний голос співав: «Кохання, кохання, кохання…» Іван підспівував у думках, згадуючи залишену ним жінку. Але незабаром його думки переключилися на дім: «Що там коїться? Другий день не можу додзвонитися. Приїду — розберуся…»
А дружина Івана, Оксана, в цю мить прокинулася від наркозу у лікарні — і одразу все згадала…
***
Вони прожили з Іваном більш як двадцять років, двадцять чотири, якщо точно. Чоловік — далекобійник, заробляв добре, родина міцна, хата велика, двоє дітей. Оленька вже доросла, скоро вийде заміж, закінчила училище, працює перукаркою. Юркові чотирнадцять, мріє стати моряком.
І раптом цей дзвінок. Спочатку Оксана подумала, що це жарт чи помилка.
— Доброго дня, Оксано. Чоловіка чекаєте? А він затримується… — голос був солодкуватий, наче патока.
— Що з ним? — нетерпляче перебила Оксана, одразу подумавши про аварію. Шлях довгий, хто знає, що могло статися? Тягне дорогий вантаж, відповідальність велика.
— Сталося. У коханки він, — промуркотів голос.
— Хто це? — крикнула в трубку Оксана.
— А ти жди, жди… — у трубці пролунав жіночий сміх.
Оксана відняла від вуха телефон і перервала дзвінок. Але сміх у вухах не стихав. Її охопила паніка. ДуА під вікнами вже бренчав дощик, і Оксана з подивом усвідомила, що в цьому стуку було більше тепла, ніж у всіх минулих роках разом узятих.
