Почекайте на мене, Наталію Петрівно!
Дзвінок пролунав, і шкільні коридри поступово спорожніли. Учителі розходилися по класах, підганяючи запізнілих учнів.
За вікном шуміла молода листва, а сонце так і вабило на вулицю. Наталія Петрівна зупинилася перед дверима класу. Їй, як і дітям, кортіло кинути все та піти гуляти весняним містом. Вона зітхнула й увійшла. Семикласники з галасом підвелися.
— Доброго ранку. Сідайте, будь ласка, — промовила вона, проходячи до вчительського стола.
— Кого сьогодні немає? — оглянула клас швидким поглядом.
Відмінниця Оля Ковальчук підвелася й сказала англійською, що хвора Тетяна Риба, а також немає Віталіка Білецького. Вона завжди перша реагувала, бо найкраще знала мову. По класу прокотився шепіт.
— Андрію, що з Віталіком? — Наталія Петрівна перейшла на рідну.
Андрій Лисенко був Віталіковим сусідом.
Усі в школі знали, що батько хлопця рік тому вийшов із тюрми, не працював, пив і нещадно бив дружину. Синові теж діставалося, коли він заступався за матір. Віталік часто приходив на уроки з синцями. Перед фізкультурою він заходив у роздягальню останнім, щоб хлопці не бачили його тіла. Але всі знали, що батько не стримується. Сусід Андрійко розповідав.
Наталія співчувала Віталікові. Хлопець був гарний, розумний не за віком. У неблагополучних родинах діти дорослішають рано. Вчився добре, швидко схоплював матеріал. Лише англійська йому не піддавалася, але він старався.
Після університету Наталія повернулася у свою школу вчителькою англійської. Не хотіла залишати маму саму, тому не поїхала до Києва, не влаштувалася у приватну школу, як багато її однокурсників.
Старшокласникам викладала більш досвідчена вчителька. Наталії дісталися середні класи. Спочатку, звісно, уроки їй зривали, а потім звикли й полюбили молоду вчительку. Одягалася вона суворо, але з-під маски напускної серйозності часто визирала добра усмішка й вогники в очах.
Дівчата наслідували її манери, а хлопці вмовляли свою закоханість за грубістю. В цьому році Наталія Петрівна взяла класне керівництво над сьомим «Б».
— Наталіє Петрівно, учора його батько знову напився, бив Віталикову матір. Крики чули на весь будинок. Вночі «швидка» забрала її до лікарні. Віталик викликав, коли батько заснув. А ті вже й поліцію викликали. Батька забрали, і Віталика теж, поки не знайдуть родичів.
— Як?! — ахнула вчителька й знову оглянула клас. Затихлі учні чекали від неї пояснень. Що сказати?
— Гаразд, після уроків я піду до поліції й усе дізнаюся.
По класу прокотився шепіт полегшення.
Перед очима Наталії стояло обличчя тринадцятирічного Віталика. Скільки разів вона пропонувала допомогу, але він лякано мотав головою. На уроках вона часто ловила його пронизливий погляд, від якого червоніла й збивалася.
Клас завмер у очікуванні.
— Ну що ж, почнемо, — промовила вона навмисно бадьоро.
На перерві Наталія зайшла до директора.
— Іване Григоровичу, Білецький…
— Знаю, Наталіє Петрівно. Мені вже дзвонили з поліції. Поки шукають родичів. Якщо не знайдуть, відправлять до дитбудинку. Батьку загрожує термін, а мати… Вижила б. Самі знаєте, дитбудинок — теж не цукерка. Невідомо, що краще: звір-батько чи злісні, недолюблені підлітки.
— Я хочу піти до поліції, підтримати його й усе дізнатися.
— Як класний керівник маєте право. Спробуйте. Але не раджу втручатися. У моїй практиці було всяке. — Він втомлено опустив очі, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.
Побачення з Віталиком Наталії Петрівні дозволили. Вони зустрілися у кімнаті з отруйно-зеленими стінами й незручними стільцями.
— Як мама? — одразу запитав хлопець.
Наталія збентежилася. Вона й не подумала дізнатися про стан його матері.
— Вона у реанімаційному. До неї не пускають. Не хвилюйся, усе буде добре. — Вона намагалася говорити переконливо.
— Батька посадять? Хоч би посадили, — блиснувши гнівним поглядом, промовив Віталик. Вчителька помітила, як він натягнув рукав светра, ховаючи синці.
— У тебе є родичі? Дядьки, тітки, бабусі, дідусі? — спитала Наталія.
— Не знаю. Навіть якщо й є, я нікому не потрібен. Дякую, що прийшли, Наталіє Петрівно. — Від його погляду вона здригнулася. — Можна я вам писатиму?
— Так, звісно, — вона трохи вагалася. — Я не знаю, чи буде у тебе там інтернет, комп’ютер… Я написала свою адресу й номер. Тримай. — Вона вклала складеного листочка у його долоню.
— Дякую. Ви добра. Ви мені подобаєтеся. Дуже. Я розумію, що замалий для вас. Але я виросту й повернуся. Почекайте на мене.
Наталію розсмішило його незграбне дитяче зізнання, алеА через рік Наталія Петрівна, Віталик і маленька Катруся вже жили разом у новому будинку, де кожен ранок починався зі сміху, кави і дитячого галасу.
