**Щоденник**
Я стояла перед дзеркалом у ванній, у руці тремтіла туш. Востаннє я так ретельно фарбувалася сім років тому, перед тим невдалим корпоративом, де зустріла Олега. Він пішов через рік після народження сина, «великодушно» залишивши нам квартиру.
Моя рука потяглася до звичного блиску для губ, але раптом схопила яскраво-червону помаду. Вона лежала неторканою з тих пір, як я стала просто «мамою Остапа».
Телефон завібрував на краю умивальника, з грюкотом впавши на підлогу. Кисть із туш’ю здригнулася, залишивши чорну смужку біля скроні. Олеся дзвонила вже третій раз за годину.
— Ти взагалі збираєшся? — її голос дзвенів у трубці. — Ти ж обіцяла заїхати за мною годину тому!
Я прикусила губу, дивлячись у напіввідкриті двері на Остапа. Син сидів перед телевізором, оточений кільцем із кукурудзяних пластівців. У горлі став грудою ком.
— Мені потрібна нова няня.
— Що?! — Олеся ахнула. — Ти ж казала, що все влаштувала!
— Та відмовилася в останній момент.
Тиша у трубці стала густою. Я точно знала, про що думала Олеся: «Знову Іринка не впоралася». П’ять років сама з дитиною, а я все ще не навчилася передбачати таке.
— Мам! — Остап з’явився у дверях, залишаючи за собою слід із пластівців. — Тато сьогодні прийде?
Мене ніби під груди вдарило. Це питання лунало щоп’ятниці, але колишній чоловік не поспішав до спільного сина. Хоча я й сама не наполягала.
— Ні, серденько, — я поправила йому комір. — Але сьогодні до тебе прийде найкраща няня у світі!
Ноутбук видав десятки оголошень за запитом «няня терміново». Банер «Бабуся на годину», з фото усміхненої жінки, виглядав глузуванням. Моя рідна мати вже три роки жила у Львові. Наші стосунки були напруженими: я не хотіла її турбувати, а вона докоряла, що я віддалилася.
Я натиснула «Зателефонувати».
Рівно о 19:03 дзвінок у двері порушив тишу нашої квартири.
Жінка на порозі виглядала так, ніби зійшла зі сторінок радянського підручника. Висока, пряма, у строгому сірому костюмі та білій блузці. Єдина незвична деталь — старомодна брошка-сова на лацкані.
— Ви замовили няню? — її голос звучав чітко, з легким хрипотцем, як у людини, звиклої, щоб її слухалися.
Я несвідомо відступила, пропускаючи її в середину. Вперше відчула себе гостем у власному домі, бурмочучи:
— Так, але… я очікувала…
— Кого саме? — вона різко повернулася, і брошка спалахнула у світлі люстри. Я не знала, що відповісти.
Позаду мене затупотіли босі ноги. Остап витріщився на її костюм:
— Ти справжня домомучителька? Як із мультика?
— Остапе! — я прикрила його собою.
Жінка хмикнула. Вона нахилилася й несподівано усміхнулася синові.
— Кмітливий хлопчик. Але сьогодні я просто Марфа Семенівна. Твоя няня. На цей вечір.
Вона зняла піджак чітким рухом, немов лікар після операції, і повісила на вішалку. Оглянула кімнату проникливим поглядом.
— Правила прості. Ви йдете. Можете телефонувати, але тільки за важливої потреби. Ваші тривожні дзвінки нам заважатимуть.
Я прикусила губу, коли вона провела пальцем по полиці, перевіряючи на пил.
— У вас є рекомендації?
Марфа Семенівна повернулася, і в її очах було щось незрозуміло знайоме:
— Тридцять п’ять років у дитячому садку. Виростила не одне покоління. Ваш Остап у надійних руках.
* * *
Дощ бив у вікна кав’ярні, розмиваючи вогні Києва. Я запізнилася на двадцять хвилин — саме стільки знадобилося, щоб запевнити себе, що з Остапом усе гаразд.
— Іринко, нарешті! — Олеся махнула рукою. Її манікюр, як завжди, був ідеальним — ніжно-рожевий, без жодної тріщинки. — Ми вже замовили тобі зелений чай.
Сергій підвівся, незграбно поправивши окуляри. Ми зустрічалися лише два місяці. Олеся наполЯ взяла трубку, почувовав, як навіть ця маленька крок до матері став початком чогось нового – і нарешті, після довгих років самотності, я зрозуміла, що не одна.
