Термін придатності минув
Вчорашній світанок у невеличкому містечку на околиці Карпат зустрів Ганну холодом. Кухня, пройнята вогкістю старих стін, мовчала, лише інколи скрипіли підлогові дошки. Ранкове світло, що пробивалося крізь брудне вікно, кидало на підлогу її тінь — довгу, тремтячу, ніби вона сама боялася зайняти забагато місця. Ганна ввімкнула старий чайник, який засичав, немов розбуджена тварина, і на дотик знайшла в шафі банку згущеного молока. Пальці спинилися на холодному бляшаному покритті. Термін придатності минув два роки тому. І чомусь це принесло дивне полегшення.
Чотири роки тому Ігор приніс додому цілу коробку цього солодкого ласоща. «Про всяк випадок, знадобиться», — сказав він, сміючись, коли вони, сидячи на підлозі, їли його прямо з банки, запиваючи міцним чаєм. Тоді вони сперечалися, що солодше — згущенка чи його дурнуваті жарти, від яких вона реготала. Він завжди залишав слід на її щоці — краплинку, яку вона витирала, удаючи, що сердиться. Потім усе змінилося. Сміх затих. Коробка так і залишилася стояти в куточку комірки, як пам’ятник їхньому минулому, яке вона не наважувалася розібрати.
Ганна відкрила банку. Тремтячими пальцями, ніби боячись розбудити щось давно заснуле. Запах вдарив у ніс — гіркуватий, з присмаком іржавчини. Він не нагадував про Ігоря. Він нагадував про неї саму — про ту, що колись вірила, немов любов можна закрити, як цю банку, і зберегти назавжди. Але навіть згущенка, виявляється, вміє помирати. Тихо. Без попередження.
Усе, що залишилося від Ігоря, мало свій термін придатності. Його светр, який вона іноді одягала спочатку для того, щоб відчути його тепло, а потім просто тому, що він був зручним. Квиток на виставу в місцевому театрі, на яку вони так і не сходили, — засунутий у стару книжку, яку він кинув на середині. Підставка під чайник, куплена на ярмарку в сусідньому селі, — запорошена на полиці, як забута надія. І ця згущенка. Спочатку Ганна не викидала її, немов позбутися бляшанок означало б остаточно розірвати зв’язок. Потім просто звикла до їхньої присутності. Як до порожнечі в хаті.
Вони не сварилися. Не кричали. Не били посуд. Просто Ігор немов погас. Спочатку перестав дивитися їй у вічі. Потім замінив «ми» на «я». Потім почав пропадати до пізньої ночі, повертаючись із запахом чужого диму та втоми. Все відбувалося тихо, без драм. А потім він сказав: «Мені потрібен час» — і пішов. Спочатку до «друзів». Потім — назавжди. Без гучних слів, без крапки. Як вода, що повільно витікає з тріснутої глечика.
Ганна не злилася. Правда. Просто довго не розуміла, як жити далі. Перші місяці вона за звичкою варила чай на двох, перевіряла прогноз погоди, писала повідомлення, які так і не відправляла. Потім почала стирати його сліди. З ліжка. З занавісок. З повітря в кімнатах. Вчилася жити одна. Повільно. З нічними кошмарами. З раптовим болем у грудях, який накривав посеред дня, як відлуння минулого, що забули вимкнути.
Робота рятувала, але не гріла. Колеги в офісі були, як декорації — чемні, але порожні, як паперові серветки. Родичі — далеко, за сотні кілометрів. Подруги поринали у своїх клопотах: діти, чоловіки, посты в соцмережах про правильне харчування. Ганна ж застигла. Як кадр із фільму, де героїня зупинилася на роздоріжжі, не знаючи, зробити крок уперед чи залишитися в очікуванні дива.
Одного разу в переповненому автобусі вона помітила стареньку. Їй було за сімдесят, у руках — потерта торбинка, а в очах — порожнеча, немов життя давно вицвіло. Ганна дивилася на неї і бачила себе. Не стару, ні. Порожню. Злякалася не зморшок, а цієї тиші всередині, де вже не чекаєш нічого нового. Страх стиснув горло, як холодний вітер з вулиці.
Того ж вечора вона записалася на танці. Потім — на гончарні курси. Потім пішла у кінотеатр сама. Не щоб знайти когось. А щоб знайти себе — ту, що була до Ігоря, до очікувань, до того, як любов стала її єдиним обрієм.
Чудес вона не чекала. Просто поверталася до себе. Крок за кроком. Новий плед, у який так і хотілося загорнутися саме їй. Новий аромат у ванній — з нотами бергамоту, терпкий, як нагадування, що все минає. Новий чай, без цукру, але з присмаком свободи. У неї з’явилися свої вечори. Свої думки. Свої тиші. І вперше за роки — відчуття, що самотність може бути не кліткою, а простором, де є місце для неї самої.
Ігоря вона зустріла через три роки. У маленькій аптеці на розі. Він стояв у черзі, стискаючи пачку парацетамолу. Волосся посивіло, спина згорбилася, куртка — та сама, з їхнього минулого, потерта, як його погляд. Він виглядав так, немов останні роки намагався наздогнати те, що давно вислизнуло.
Він помВін подивився на неї, мов на останню нитку порятунку, але вона вже знала — немає сенсу повертатися до того, що минуло.
