Бабусіна казка про Тараса та Оксану
Ой, діточки мої, присядьте, розповім вам історію, яку чув тут, у будинку для літніх, від сусідки по кімнаті. Мене рідня сюди відправила, то тепер тільки слухаю різні оповідки та вам їх переказую. Отож, слухайте, що трапилося з Тарасом та його нареченою Оксаною.
Жив собі Тарас, молодий хлопець, після університету в Києві залишився. Місто шумне, вогні яскраві, життя швидке, як вітер. Знайшов гарну роботу, зняв квартиру з виглядом на парк усе в нього було як треба. А батьки його прості селяни жили в селі, де час, здавалося, застиг. Городина, кури, старенький телевізор ну, знаєте, як бувало. Тарас рідко їм дзвонив, завжди зайнятий: то часу не вистачало, то сил.
Але одного разу, через два роки, вирішив він відвідати батьків. Не сам, а з Оксаною своєю дівчиною, нареченою. Каже: «Мамо, тату, це Оксана, моя любов, моє майбутнє». Двері відчиняються, а там дівчина висока, струнка, волосся яскраво-рожеве, татуювання на руках, макіяж сміливий, ніби з іншого світу. Шкіряна куртка, джинси з дірками, черевики на масивній підкові геть не така, як у селі звикли.
Батько Тараса аж зі стільця підвівся, зблід, наче побачив примару. А мати долоню до рота притулила, ледь не скрикнула.
Добрий день, тихо промовила Оксана, роблячи крок уперед.
А мати крок назад, немов Оксана була чимсь страшним. Батько питає: Це ж жарт, Тарасе? Це твоя наречена?
Так! різко відповів він. Ми любимо одне одного. Яка, чорт забирай, проблема?
Мати не втрималася, скрикнула: Подивись на неї! Як жебручка! Що люди скажуть? А бабуся? У неї ж серце не витримає!
Оксана опустила очі, пальці тремтіли, але сліз не було лише біль у погляді, старий, знайомий. А Тарас їй: Ми ж у 2025 році живемо! Вона художниця, працює з дітьми, допомагає у притулку для тварин. Найдобріша людина, яку я знаю. А ви судите за зовнішністю?
Мати сіла на табурет, сил не лишилося. Батько мовчки вийшов у двір, тиша аж гула. Тарас шепоче: Вибач, Оксано, я не думав, що так буде
А Оксана раптом підняла голову, в очах гордість: Я розумію. Моя рідня теж мене не прийняла. Але я не зламалася. Якщо твої батьки захочуть мене пізнати я готова.
Взяла його за руку, промовила: Поїхали додому.
А надворі закрапав дощик, дрібний, теплий, немов сльози змивав. Дорога додому мовчазна, Тарас так кермо стискав, що пальці побіліли. Гнів, сором, провина гризли. А Оксана дивилася у вікно, спокійна, лише в очах втома.
Вибач, сказав він. Думав, вони спробують тебе зрозуміти.
Тарасе, мяко відповіла вона, це їхній страх, не мій. Ти обрав мене. Це головне.
Минуло кілька днів. Щоденність їхня ранкова кава, робота, майстерня Оксани, вечори біля каміна. Тарас намагався забути ту зустріч. Але одного вечора дзвінок у двері. Відчиняє мати стоїть, без попрощення, з пакетом вареників.
Привіт, сину, каже. Можна зайти? Хочу поговорити.
Оксана з кухні вийшла, побачила свекруху і завмерла. Дві жінки поглядами зустрілися, секунди здалися вічністю. Мати раптом промовила: Вибач, Оксано. Я злякалася. Не тебе, а того, що не розумію. Передумала. Ти не зовнішність, а людина. І ти мого сина щасливішим зробила.
Оксана спочатку не повірила, але взяла вареники, тихо: Дякую.
Сіли вони за стіл, чай пили, сміялися, мати згадувала, як у молодості сама яскраву помаду носила. Не казка, а життя, де страх іноді відступає.
Минуло два тижні. Мати дзвонила Оксані, приїжджала у гості, голубці привозила, навіть порадилась про подарунок для небоги. Тарас тішився, що між ними нитка звязку утворилася. Але одного дня приходить додому тиша гнітюча. Мати сидить, руки схрещені, обличчя суворе. Оксана біля вікна, не обертається.
Що трапилося? питає.
Запитай у неї, шипить мати. Чому вона не сказала, що була заміжня? І що в неї син у дитячому будинку!
Оксана повільно обернулася, в очах втома, але не сльози. Я не ховала. Не знала, як сказати. Народила в девятнадцять. Мати мене вигнала. Чоловік залежний. Сина віддала, бо жила у підвалі. Але я працювала, шукала його. За місяць заберу.
Мати до Тараса: Ти хочеш з такою жити, з її минулим?
Він подивився на Оксану. І побачив не минуле, а силу. Хочу, твердо сказав. А ти, мамо, якщо її не приймеш, більше не приходь із «турботою».
Мати мовчки пішла.
Через місяць Оксана сина забрала. Данилко, маленький, соромязливий, гучних звуків боявся. Тарас із ним грався, літа
