Мені було десь пять чи шість років, ще до школи, на початку девяностих, коли до нашого села з міста переїхали жити двоє пенсіонерів бабуся Ганна та дід Микола. Вони придбали хату якраз навпроти нашої низеньку, на два віконця, зате з великим городом, який, через свій вік, вони обробляти вже не бралися. Кожного дня бабуся з дідом ходили гуляти то в ліс, то на ставок, а інколи вибиралися в районний центр по продукти. Жили вони тихо, майже непомітно. До нас у гості не заходили, лише двічі на тиждень забігали по молоко. Ми тоді тримали велике господарство, але не багатіли від того, і бабуся Ганна мені часто нишком підсовувала подаруночки то плитку шоколаду, то зошит, а іноді й декілька гривень. Своїх дітей у стареньких не було.
Можливо, минуло роки три, як вони жили у нашому селі, й одного зимового вечора, тільки ми телевізор вимкнули та полягали спати, хтось тихо постукав у вікно. Це була бабуся Ганна вона сумно повідомила, що дід Микола відійшов у вічність.
Ми, чим могли, допомогли бабусі з похороном. Смерть чоловіка їй далась важко хворіла, майже не виходила з дому. Ми стали навідуватись до неї щодня, й вона щоразу розповідала, як прожили вони з дідом разом 52 роки, як довго працювали у важкому цеху, а вийшовши на пенсію, вирішили залишити квартиру племінниці й перебратись у село, до природи.
Прийшла весна. Бабуся Ганна потроху звикала до самотності, приходила до тями. Одного разу покликала мене до себе й показала сіреньке цуценя у коробці. Я не був особливим любителем собак, але щойно побачив малого серце аж защеміло, й я відразу полюбив його.
Памятаю й досі, як сидів на підлозі, гладив маля пальцем, а бабуся Ганна з ніжністю дивилась то на щенятко, то на мене, й уперше за довгий час соромязливо посміхалась беззубою усмішкою.
Ми з дідом ніколи не тримали ні кота, ні собаки. І дітей Бог не дав тихо казала вона. Самій важко, розумієш? Я його, того сірого, підібрала сьогодні у райцентрі біля ринку, на смітнику. Як не забрати, подивись який гарнюня.
Я боявся навіть дихати у бік малюка, не відводив очей.
А що він їсть? Напевно голодний? запитав я, ледь не плачучи.
Молока підігріла, а він не може з миски пити, треба з соски, а в мене її нема. Коли зранку куплю, винувато прошепотіла бабуся Ганна.
Я миттю помчав додому й забрав соску з уст сплячої пятимісячної сестрички.
Виявилось, що цуценяті усього кілька днів. Я годував його з соски, старався, щоб не помер боявся за маля всім серцем.
Більше тижня ми з бабусею не могли вигадати імя знайді. Вона сміялась і хотіла назвати його Куцим, а я переконував, що це має бути Тихон бо він сидів спокійно, майже не скавчав, і ми над ним завжди тихенько схилялись, мов миші. Так імя Тихон, Тихасик, Тихончик і прижилося.
Довгими тижнями, майже до літа, ми з бабусею вигодовували Тихона підігрівали молоко, варили їжу. Коли стало тепло, випускали його з коробки у двір. Тихон, певно через те, що ріс без мами-собаки, був слабенький і хворобливий. Ми з бабусею дбали про нього як могли.
Після школи я одразу біг до Тихона, потім робив уроки, допомагав мамі, а весь вечір проводив у бабусі. Я грався з ним мов з кошеням, а бабуся Ганна, сидячи на дивані, мяко усміхалася.
За літо Тихон підріс, але зрозуміли ми, що це маленька порода сантиметрів тридцять у холці, не більше. Я із ним ходив ловити рибу, водити корів на пасовище, а коли був зайнятий Тихон допомагав бабусі по хаті. Завдяки ньому бабуся Ганна розцвіла, ніби ожила стала ще добрішою, зміцніла здоровям. Доглядала за собакою, як за рідною дитиною окремо готувала їжу, розчісувала, читала книжки про собак.
Минув рік, другий, третій, пятий. Весь цей час Тихон мешкав у бабусі, але кожного ранку прибігав під мої двері, чекав, проводжав до школи три кілометри, а потому чекав біля школи й повертався зі мною. В дощ, сніг, весняну багнюку він завжди був поруч. Так минули дев’ять років.
Школа у сусідньому селі була девятирічною, а щоб продовжувати навчання, треба було їхати або у міський ліцей, або залишитись у районному центрі та жити в гуртожитку. Родина вирішила відправити мене у місто.
В день відїзду я довго сидів на ґанку бабусі Ганни, тримав на руках Тихона й плакав.
Забери його з собою, якщо так тяжко розставатись, теж крізь сльози сказала бабуся.
Куди ж я? Тихон Ваш, бережіть себе. Мама до Вас щодня приходитиме. Я теж дзвонитиму
Коли катер відпливав від берега, я стояв на палубі й ридав. Тихон бігав по причалу, не зводячи з мене очей не розумів, чому я його полишаю.
Навчання в аграрному технікумі захопило мене цілком. Дні йшли у книгах з ветеринарії та економіки села. Друзів не заводив, лише іноді балакав з одним однокласником по сусідству.
Перед новорічними канікулами зателефонувала мама бабуся Ганна зовсім слабка, вже тиждень не підводиться, а Тихон не відходить від неї, навіть миску привезли просто до ліжка.
Я поїхав додому раніше. Тихон і справді сидів біля бабусі, з очима повними смутку. Вона намагалася погладити йому голову сухою рукою, а він жалібно дивився й скавчав. Обоє схудли, знесилені У кімнаті, серед тиші остання відрада один для одного в бездітному житті.
Повертаючись до міста після Різдва, я розумів більше бабусю живою не побачу. Тихон проводив лише до порога. Він не міг залишити її навіть на хвилину. Я відчув тяжку душевну біль цієї маленької собаки, яка турбувалась про хвору «матусю» як про власну матір.
У лютому бабусі Ганни не стало.
Хіба варто шістнадцятирічному хлопцеві плакати за бабусею з сусідньої хати й її собакою? Не кожен зрозуміє біль, коли втрачаєш єдиного рідного друга й разом із тим здобуваєш вірного пса, який проживе після тебе і рано чи пізно зазнає невимовного болю втрати.
Додому я зміг приїхати лише після екзаменів, у травні. Де був Тихон ніхто не знав. Мама розповідала: на похороні він бігав навколо могили, рвався туди, його лопатами відганяли. Після цвинтаря Тихона привезли до нас додому тато зробив йому будку з теплою підстилкою, але він категорично відмовився жити у нас. До теплих днів крутився біля опустілої бабусиної хати, а потім зник. Не дочекавшись мене з міста.
Півліта я оббігав навколишні села у пошуках Тихона розпитував людей, показував фотографію. Обійшов навіть двори в райцентрі. Даремно. Коли поховали бабусю, напевне, він думав, що вона повернеться. Чекав її в хаті, та вона вже не прийшла. Тож подався шукати. І досі шукає, казав я собі, і десь блукає той бідолашний пес.
Вже настав серпень.
І ось якось усією родиною поїхали ми на кладовище в Ніжинській діброві. Пятдесят кілометрів від нашого села й на думці не було шукати Тихона так далеко.
Ледь тільки ми вийшли з машини біля церкви, бачу з усіх сил мчить до мене, вуха позадку, язик висолопив мій Тихон!
Я впав навколішки й заплакав:
Тихасю, Тихончику, боже ти мій Я ж шукав тебе, все літо шукав, а ти он де!
Тихон встав на задні лапи, облизував сльози з мого обличчя, видно й сам плакав. Коли я звівся, він стрибав до моєї голови, махаючи хвостом.
Тихон був худий, брудний. Я тут же витрусив з торби всю взяту на цвинтар їжу канапки, котлети, пиріжки. Він жадібно їв, не зводячи з мене погляду.
Це ваша собака? запитала якась жінка.
Це Тихон, наш, відповіла мама, витираючи сльози.
А я тут у церкві працюю, сказала вона. З весни песик тут живе, на могилі одній. Вже всю лапками розкопав так, що ледве хрест не впав. Я закопаю а він знов риє
Усім стало ясно це могилка бабусі Ганни.
Від церкви ми пройшли по могилах родичів. Тихон невідступно крокував поруч, не спускав з мене очей.
Вся могила бабусі і діда була покопирсана Тихоними лапками саме з того боку, де спочила бабуся. Тато підправив хрест, мама поклала квіти, а я, ставши навколішки, тримав Тихона, який то облизував мені руки, то сумно дивився на хрест.
Не примушуй його їхати з нами. Може, він тут хоче лишитись, хай сам вирішить, тихо промовив тато.
Не хочу, щоб він тут залишався. Осінь не за горами, а потім зима. Тихону вже майже десять, він старий. Але якщо Тихон захоче повернутись, ніяка відстань його не зупинить
Коли ми вирушали, Тихон метушився то підбігав до могили, то до нас. Нарешті, ми сіли в машину, і він, трохи постоявши, рвучко стрибнув мені на коліна.
Тихасю, рідненький, я більше тебе ніколи не залишу самотнього, крізь сльози пообіцяв я.
Крізь розлуку, біль і вірність, ця історія навчила мене: справжня любов і відданість не знають перепон вони долають роки, кілометри, життя і смерть. І доки у людини є серце, здатне любити так, як любив мене Тихон, вона ніколи не буде по-справжньому самотньою.
