Ой, слухай, як же гарно вийшло…
Хата на краю болота
Оля стояла посеред зарослого подвіря, по пояс в лободі й кропиві, й дивилася на похилену хатину з облупленим номером: «с. Мохове, вул. Лугова, 1». Повітря пахло болотом, мокрою деревиною й… спогадами.
У дитинстві вона що літо проводила тут у бабусі Галини суворої жінки зі срібною косою й гучним голосом. Та пекла пироги з ожиною, варила травяний чай, уміла віщувати сни й шепотіти від бородавок. «Тут лісові духи живуть, казала бабуся. Лише якщо з добром прийшов не чіпляться». Оля тоді вірила.
Зараз їй тридцять один. І вона знову тут. Після десяти років життя з Дмитром, який пішов до молодої фітнес-тренерки, й роботи в офісі, яка вичавила її, як губку, Оля раптом зрозуміла: якщо не завернути зараз буде пізно. І вона завернула. Прямо на ґрунтову дорогу.
Дім дістався від бабусі. Мати хотіла продати його за дрібязок сусідові-мисливцю, але Оля відмовилася. Сказала: сама розбереться. «Знову своє», кинула мати.
Першого дня Оля просто мила підлогу. З деревяних дошок стікала чорно-зелена брудь, ніби десятиліття втоми змивалися у відро. Потім відчистила піч, зміла пил з ікон, прогнала мишей. Вночі заснула, закутавшись у старе бабусине ковдру. Їй снився дім теплий, живий. Ніби бабуся пригорнула її й прошепотіла: «Не бійся. Твій корінь тут».
На третій тиждень у Мохове приїхала «делегація»: мати, тітка Зіна й двоюрідний брат Валерко.
Ми тут подумали, почала мати, оглядаючи ґанок з виразом огиди. Якщо бабуся на всіх одна, значить, і дім треба ділити.
Ага, піддав Валерко, шкрябаючи носок черевика. Тут можна базу мисливську зробити. Я вже придивлявся.
Оля витерла руки об фартух і вийшла на ґанок.
Ласкаво просимо. Тільки бази тут не буде. Дім бабуся на мене оформила за життя. Заповіт у нотаріуса.
Олю, не гарячись! підвищила голос тітка. Ти ж у нас дівчина сама, а Валерко сімянин! Йому потрібніше!
У Валерка, якщо не помиляюся, три кредити й аліменти. Це його проблеми. А дім мій. І крапка.
Та подивись на неї! закипіла мати. Живе тут, як відьма болотяна, а на рідню руку підносить!
Руку підносили ви, коли мене в дитинстві за пиріг без спитань відлупили, сухо кинула Оля. А тепер, якщо не складно, залиште мою територію.
Родичі пішли, гучно тупцючи. ВалерВалерко, відїжджаючи, навмисне зачепив бампером калітку, але Оля лише посміхнулася, бо знала тепер у неї є щось набагато міцніше, ніж старі дошки.
