У маленькому містечку під Хмельницьким, де старі вишневі сади зберігають спогади про минуле, моє життя у 52 роки затемнене зрадою, яку я не можу пробачити. Мене звуть Оксана, і моя мати, Ганна Іванівна, своїм рішенням про спадщину розбила мені серце. Вона віддала все братові, а тепер дивується, чому я перестала її відвідувати, допомагати та піклуватися. Її подив — як сіль на рану, а мій біль — це ціна за роки відданості, які вона не оцінила.
Родина, заради якої я жила
Я була старшою донькою у сім’ї. Мати виховувала нас з братом Ігорем сама, після того як батько пішов, коли мені було 10. Я швидко дорослішала: готувала, прибирала, доглядала за молодшим Ігорем, поки мати працювала на двох роботах. Вона завжди казала: «Оксанко, ти моя опора». Я пишалася цим, жертвувала своїми мріями, щоб допомогти родині. Ігор же ріс безтурботним — він був маминим улюбленцем, її «хлопчиком», якого вона пестила.
Я вийшла заміж, народила двох дітей, але ніколи не забувала про матір. Коли вона хворіла, я возила її по лікарях, купувала ліки, приїжджала щотижня з продуктами. Ігор, живучи в тому ж містечку, рідко з’являвся. Він одружився, завів сина, але його візити до матері були більш для показу. Я не осуджувала — думала, що так і має бути: я, старша, беру на себе більше. Але мамине рішення про спадщину перевернуло все.
Удар, якого я не чекала
Рік тому мати оголосила, що переписала будинок, ділянку та заощадження на Ігоря. «Він чоловік, йому треба ростити сина, а ти, Оксанко, й так справляєшся», — сказала вона. Я оніміла. Будинок, який я допомагала ремонтувати, ділянку, яку я полола, заощадження, частину яких я сама їй давала, — все відійшло братові. Мені не дісталося нічого, навіть символічної частки. Мамині слова були як ляпас: моє життя, моя турбота, мої жертви нічого не значили.
Я намагалася говорити з нею, пояснити, як мені боляче. «Мамо, я ж усе для тебе робила, чому ти так?» Вона відмахнулася: «Не жадій, Оксанко, у тебе чоловік, діти, а Ігор — мій син». Її байдужість вбила в мені щось. Ігор, дізнавшись про спадщину, лише знизав плечима: «Мама краще знає». Він не запропонував поділитися, не подякував мені за роки, коли я тягла все на собі. Їхня змова — мати і брат — стала для мене зрадою, яку я не можу забути.
Мій біль і розрив
Після цього я перестала їздити до матері. Не дзвоню, не привожу продукти, не питаю, як вона. Мої діти, Марійка і Дмитро, питають: «Мамо, що з бабусею?» Я не знаю, як пояснити, що бабуся обрала їхнього дядька, а не мене. Чоловік, Олексій, підтримує: «Оксанко, ти не зобов’язана терпіти таке». Але всередині я розриваюся. Мені 52, і я теж втомилася — від роботи, від клопотів, від життя. Я теж потребую підтримки, але мати цього не бачить.
Вона дзвонить, скаржиться подругам, що я «кинула її». «Оксана така невдячна, я її виростила, а вона відвернулася», — каже вона, і чутки доходять до мене. Невдячна? Я віддала їй 30 років свого життя, а вона віддала все братові, який з’являвся раз на місяць. Її подив — це насмішка над моїм болем. Я не жадібна, мені не потрібен її будинок. Мені потрібна справедливість, визнання, любов, яких я не отримала.
Остання крапля
Нещодавно Ігор приїжджав до мене. «Мама погано почувається, приїжджай, допоможи», — сказав він. Я запитала: «А ти чому не допомагаєш? У тебе ж тепер усе її майно». Він щось промимрив про зайнятість і пішов. У той момент я зрозуміла: нічого не зміниться. Мати і брат вважають, що я повинна їм служити, навіть після того, як вони мене відкинули. Я більше не поїду. Нехай Ігор, з його будинком і заощадженнями, бере на себе турботу.
Я відчуваю провину — мати старіє, їй важко. Але я не можу переступити через себе. Її рішення про спадщину — не просто гроші чи будинок, це її вибір, де я виявилася непотрібною. Я не можу прикидатися, що все гаразд, коли моє серце розбите. Мої діти, мій чоловік — ось моя сім’я, і я буду жити для них, а не для тих, хто мене не цінує.
Мій крик про справедливість
Ця історія — мій крик про право бути почутою. Ганна Іванівна, можливо, не хотіла мене поразити, але її вибір знищив наш зв’язок. Ігор, можливо, не розуміє, як мені боляче, але його байдужість — частина цієї рани. У 52 роки я хочу жити для себе, для тих, хто мене любить. Нехай мати дивується, нехай плітки блукають містечком, але я не повернуся. Я — Оксана, і я обираю свою гідність, навіть якщо це означає втратити матір.
