Знаєте, я ніяк не можу зрозуміти черствих та безвідповідальних людей. А особливо мене дивує, що такі є серед оточуючих мене людей та тим більше серед рідних. Яскравий приклад – наша родина. Я, мати та батько – правильні, інтелігентні, начитані люди, які перед тим як щось зробити подумаємо декілька разів та розглянемо декілька варіацій подій і тоді вже вирішуємо, варто чи не варто. Те саме з нашими словами.
Точніше особливо зі словами, бо ж вони можуть ранити сильніше та болючіше будь якого меча. А ось мій брат… Він повна протилежність мене та батьків. Йому зовсім байдуже на те, що думають інші, що відчувають від слів, які він може сказати і при цьому їх зовсім не контролює. Живе так, як хоче, веде себе так як хоче. Ні, я не кажу, що потрібно жити як хтось хоче і робити так як хочуть інші, але все має мати міру, бо ж є певні норми пристойності та моралі.
І ось дружину брат знайшов собі якраз таку ж саму. Як кажуть подібне притягується. Я ніколи не розуміла, як можна принижувати один одного у відносинах. Не розуміла як можна говорити один одному всяку гидоту, щоб самоствердитись за рахунок партнера, як можна казати «колючі» слова, для того, щоб просто вколоти та задіти. Але як виявилось для невістки та мого брата це було в порядку речей.
Вони ображають один одного на чому тільки світ стоїть. Самостверджуються за рахунок один одного: невістка за рахунок невисокого зросту мого брата, а брат за рахунок зайвих кілограмів своєї дружини. І знаєте, мене більше хвилюють не їх взаємини, а те, що це все бачать діти. А вони ж не повинні бачити такий поганий приклад. Вони ж потім будуть це все повторяти та поводити себе з оточуючими, а в майбутньому і зі своїми другими половинками, так само.
В невістки до шлюбу з моїм братом народилось три сина і на даний час вони вже підлітки різного віку(між ними різниця приблизно в півтора-два роки). І тут вони вирішили народити ще одну дитину. Коли невістка завагітніла – то була страшніша за самого диявола. Агресивнішого створіння я в своєму житті не бачила. Ще й набрала лишні кілограми поверх тих, що мала(стався сильний гормональний збій після минулої вагітності).
Коли ж вона народила ще одного сина – це теж було «весело». Маленький весь час плакав на її руках і цим самим дуже нервував невістку, яка і так була далеко не спокійною людиною. Свою нервозність вона виміщала на старших дітях. Просто. Навіть, якщо вони нічого не творили і були ідеальними дітьми, які по струночці ходили – вона все рівно виміщала свою злість на них.
Я якось прийшла до них в гості, взяла племінника на руки і він одразу заспокоївся. Я побула з ним приблизно дві півтори години і за цей час він ні разу не заплакав. Все таки настрій матері дуже передається маленькій дитині. І тоді брат сказав мені:
-Слухай, може давай ти його візьмеш до себе на виховання? Років на два-три? А потім повернеш, коли вже не буде весь час плакати, він ж з тобою не плаче.
Я була шокована таким відношенням до дитини. Ніби це не його власний син, а якийсь котик чи цуцик! Як так можна?! Я одразу повернула племінника їм та сказала, що так не робиться, це їхня дитина і я не маю його виховувати. Тим більше це їх обов’язок, раз вони вирішили народити ще одного. Брат з невісткою образились на мене та перестали говорити, а я ж спілкувалась лише зі старшими названими племінниками, бо ж з найменшим ще немає можливості спілкуватись без його батьків.
Мені дуже шкода цих дітей, але нажаль я не можу взяти ще на свій горб всю сім’ю брата. Вони мають навчитись правильно ставитись як один до одної так і(точніше в першу чергу) до дітей. Діти ж не трава – самі не виростуть.
