Дар Божий…
Ранок видався сірим, важкі хмари низько сунулися над Львовом, десь у далечині лунав глухий грім. Буря насувалася, перша весняна негода цієї весни. Зима відійшла, та й весна не поспішала взяти правління у свої руки. Все ще було холодно, пронизливі вітри гнали минулорічне листя вулицями, здіймали пилюку з бруківки. Ледь-ледь крізь затверділу землю прокладала дорогу молода травичка. Бруньки на деревах скромно ховали свої скарби під корою.
Природа, здавалось, затамувала подих у чеканні дощу. Зима цього року видалася малосніжною, лютою та вітряною. Земля не набралася сил, не наситилася вологою, не відпочила під білою ковдрою. Тепер вона чекала грози, щоб напитися життєдайної вологи, омитися від бруду, проснутися до нового життя. І тільки тоді настане справжня весна щедра, барвиста, мов молода дівчина, сповнена любові і ніжності.
Ось тоді розквітне трава, зазеленіють сади, зявляться перші барвисті квіти, запіють пташки і почнуть будувати гнізда в молодому листі. Життя продовжується.
Тарасе, йди снідати! позвала мене Оксанка. Кава охолоне.
З кухні тягнуло ароматом свіжої кави та смажених яєць. Слід було підніматися, хоча зовсім не хотілося після вчорашньої важкої розмови, сліз Оксани, безсонної ночі та болісних роздумів.
Але треба життя не зупиняється.
Оксана сиділа біля столу, втомлена, з червоними від сліз очима, під якими пролягли темні кола. Вона підставила для поцілунку бліду щоку й ледь усміхнулася.
Доброго ранку, любий! Здається, на нас насувається злива. Боже, якого ж дощу чекаю вже! Коли ж справжня весна прийде? Ось щось згадалося мені віршоване:
Я чекаю весну, як порятунок
Від люті зими, від холоду й самоти.
Весну я чекаю, як пояснення
Усього закрученого в своєму житті…
Мені весь час здається, ось прийде вона
І все налагодиться раптом…
Вона одна здатна все зробити
Чесніше, простіше, надійніше, вірніше.
Де ти, весно? Де ти?! Нехай скоріше!
Я обійняв її за тендітні плечі, поцілував у сумну світловолосу голову, що пахла луговими травами, ромашкою. Серце стислося від жалю. Бідна моя Оксанка… За що Господь випробовує нас так? Багато років у нас жевріла одна-єдина надія.
Вчора професор, на якого ми так сподівались, остаточно її зруйнував.
Мені дуже шкода, але дітей у вас не буде. Тарасе, ваше перебування під Чорнобилем не минуло даремно. На жаль, медицина тут безсила
Оксана рішуче витерла сльози й повела далі:
Я довго думала, Тарасе. Ми повинні взяти дитину з дитбудинку. Стільки ж там малюків без долі Візьмемо хлопчика, буде у нас такий довгоочікуваний синочок! Ти згоден? і сльози котились градом.
Я обійняв її міцніше й не наважився стримати власний плач:
Авжеж, я згоден! Не плач, люба, не журися.
Раптом грім вдарив так, що аж вікна задрижали. А потім ринув дощ стіною, ніби сам Господь почув наші молитви.
Чеканий дощ лив так, що мало не ніч настала вдень; грізно ревів грім, блискавки майже торкалися даху. Оксанка стояла зі мною біля вікна, охолоджена бризками та запахом дощу свіжа весна наповнювала серце радістю. З душі ніби спадав весь тягар хотілося, щоб ця злива йшла без кінця. Такий довгоочікуваний весняний дощ символ нового життя!
Через кілька днів ми вже стояли біля брами львівського дитячого будинку. Нам призначили зустріч обирати довгоочікуваного сина. Василька! Ми так хотіли когось любити, навчати, віддавати своє тепло.
Серця калатали, дихання збивалося від хвилювання. Я натиснув дзвінок, нас уже чекали.
Говорити з директоркою довелося ще перед тим, сьогодні ж нас повели знайомитися з дітьми. Зайшли в першу кімнату одразу помітили дівчинку в мокреньких штанцях на клейонці. Брудна сорочечка, засохлі під носиком сопельця, величезні печальні голубі очі виглядала такою знехтуваною. Серце стислося від болю. Ось він світ дитячої самотності та покинутості
У наступній кімнаті нас знайомили з малятами чистенькі, у свіжій білизні, сестричка лагідно брала їх на руки, розказувала про кожного. Я відчував себе якимось покупцем на ринку, і трохи стидно стало.
Тарасе, тихо сказала Оксанка, Вернімось до тієї дівчинки з голубими очима
Я кивнув і мовчки стиснув її плече.
Сестричко, покажіть нам, будь ласка, ту дівчинку з першої кімнати. попросили ми.
Але ж ви хотіли хлопчика! Та дівчинка не готувалась для зустрічі, розгубилась працівниця.
Будь ласка, відведіть нас до неї ще раз, наполягла Оксанка.
Сестра знизала плечима і повела нас.
Я покличу пані Ганну директора. Зачекайте тут.
Оксанка притулилася до мого плеча:
Тарасе, я її хочу забрати. Серце зупинилось, як глянула на неї
А в мене нічого в душі не ворухнуло Вона, немов твоє віддзеркалення! Одразу видно велика біда!
Підійшли сестра й директорка.
Ви невдало вибрали, тихо сказала Ганна Миколаївна. Вона вам не підійде
Нам подобається ця дитина, сказав я. Подивіться, вона ж копія Оксани!
Заходимо до кімнати дівчинка тим часом була вже вимита, одягнута у чисті штанці. В очах несмілива надія, щічки засяяли. Побачивши, що ми зупинились біля її ліжечка, вона усміхнулась, у ямках заграли веселість. Протягнула до нас рученята й навіть спробувала підвестись Але ми ахнули: стопи в неї були вивернуті назад.
Я нічого не роздумуючи взяв її на руки, малеча зразу пригорнулась до мене. Я ледь стримав сльози, Оксана провела рукою по обличчю й замовкла. Ганна Миколаївна витерла очі хусточкою.
Йдімо в мій кабінет. Сестро, беріть Марічку, сказала директорка. Ми з Оксаною, міцно тримаючись за руки, пішли за нею.
Марічка народилась у великій селянській сімї на Поліссі. Ймовірніше за все, небажану дитину хотіли позбутися. На неї чекали важкі випробування з самого народження: перекручені ніжки нижче колін, стопи були деформовані. Отець відразу відмовився забирати дочку, навіть не дослухавшись, що її ще можна вилікувати. «У мене й так дітей повна хата, мовив він, ледве на хліб грошей стає».
Так Марічка опинилася в дитячому будинку.
Вирішуйте самі. З нею буде нелегко багато праці, терпіння, великих витрат, щирої любові треба Ось вам контакт професора з Києва, який оглядав Марічку. Дам вам місяць на роздуми. Будь ласка, не водіть зайво дітей: вони привязуються дуже швидко.
Місяць ми з Оксаною не вагались. Поїхали до київського професора: підтвердив треба кілька операцій, але є всі шанси, що Марічка буде бігати, і жодних слідів не залишиться. Розрахував я, чи вистачить нам грошей на це гривні вистачить, якщо продати нову машину й навіть початий будинок. Поживемо поки в однокімнатній квартирі, аби лише дитинку поставити на ноги. Після терміну, визначеного директоркою, ми поспішали часу не гаяли.
Знову знайомий дитбудинок. Я з букетом рожевих півоній, Оксана з величезним пакетом подарунків. У Ганни Миколаївни тремтять губи, очі повні сліз: ще одне нещасне дитятко матиме батьків!
Відвели нас до Марічки вона підросла, щічки порожевіли, зявились перші зубки, волосся лягло завитками, щось щебече до нас, усміхається. Я взяв її на руки обійняла мене за шию своїми ручками, притулилася, а тоді і до Оксани пішла. У всіх на очах сльози. Цілий день провели у дитячому будинку, слухали поради лікарів і сестер, як піклуватися про дитину, чим годувати. Поки що нам Марічку не передали попереду була офіційна тяганина з усиновленням.
За порадою Ганни Миколаївни, суд відібрав у батьків права, і Марічка стала нашою назавжди.
Нарешті ми привезли дівчинку додому. Оксана лишила роботу, поринула в турботи. Готували Марічку до першої операції у столичній клініці.
Місяць лікування і ось вона вже показує мені, як сама їсть кашу ложкою, як озивається котик, як бодеться рогата коза. На ніжки поки ще важко дивитись без болю гуляти вивозимо тільки у довгих штанцях. Їй нелегко ходити: перевалюється, немов каченя. Але дівчинка розумна, жвава, рано почала говорити, всіх знає по імені, зі всіма вітається.
А найбільше любить мене. «Мій татко» ось її улюблене слово. І вже Оксана так мене називає. А я мого сонечка душі не чую.
Через рік дівчинці знову виправляли ніжки: кілька поїздок до Києва, багато болю, тривоги, терпіння Оксана майже не спала біля дитячого ліжка. Нарешті тріумф: ніжки, як у всіх дівчаток. Зраділи всі Марічка і бігає, і стрибає.
В пять років віддали її в садочок. Там помітили: гарно малює порадили розвивати талант. У шість мистецька школа. Її малюнки швидко прикрасили дитячі виставки: яскраві пейзажі, життєрадісні сюжети, вражаючі для її віку. Всі були здивовані таким талантом.
Сім років перший клас. Відразу стала лідером. Відмінниця, смілива, весела, всюди друзі, гуртки, мистецька школа, танці. Де Марічка там сміх. Радість для батьків, а вчителі відгукуються про неї тільки добре. Ніхто, крім нас, не знає, через що прийшлось пройти цій дівчинці і нам справжнім батькам, тим, що ростили й любили.
Господь не забув і про нас із Оксаною. Бізнес мій уже зміцнів, нарешті вдалося переїхати до Львова, купити простору квартиру, влаштувати Марічку до престижної школи. Вона вже в шостому класі, все так само відмінниця, артистка, художниця.
Красива, голубоока, зі світлою косою дівчина, ласкава й доброзичлива, улюблениця всіх. Бог дав нам її на щастя.
Коли я згадую цю нашу історію, розумію: справжня любов перемагає все і відчай, і біль, і страх. Життя завжди дає Дар, якщо серце відкрите.
