Бляшкове світло
Коли Дмитро повернувся до свого міста, загубленого серед пагорбів західної України, ніхто не знав, навіщо він це зробив. Він і сам не міг пояснити. Ранок був похмурим, з дрібним дощем, який миттєво вбирався в асфальт. Він встав, заварив гіркий чай, зібрав поношену сумку, поклав туди стару шкіряну куртку, що пахла сирістю та сіллю, запальничку «Zippo», подарувану колись Сергієм, і квиток в один кінець. Квиток він купив навмання, ніби чиясь невидима рука вела його пальці по клавіатурі.
Місто зустріло його запахом мокрої землі, іржавого заліза та втомленими тінями від облуплених панельок. Все було майже як п’ятнадцять років тому — тільки фарба на стінах вигоріла сильніше, іржа на поручнях в’їлася глибше, а вивіски над магазинами мерехтіли тьмяним неоном, ніби захлинались. Але головне — він сам змінився. Чи, можливо, став ближчим до того, ким був колись? У це вірилося важко.
Його звали Дмитро. Колись він виїжджав звідси, грюкнувши дверима так, що аж шибки здригнулися, навпіл закинувши речі у рюкзак і вирвавши з сімейного альбому одну фотографію — де мати обіймає його за плечі, а він, підліток з похмурим поглядом, дивиться кудись убік, немов передчуваючи неминуче. Тоді йому здавалося, що він не просто покидає це містечко — він скидає з себе стару шкіру, виривається з клітки, щоб знайти свободу, нове життя, щось справжнє.
Тепер свободи не відчувалося.
На вокзалі його ніхто не зустрів. Він і не чекав. Потяг зупинився, двері відчинилися з втомленим скрипом, люди навколо поспішали — до рідних, до таксі, до своїх справ. Дмитро лишився на пероні, стискаючи ручку сумки, дивлячись на облуплену лавку під вивіскою «Квитки». Все тут було до болю знайомим, до скреготу у скронях.
Мати перенесла інсульт. Вона лежала вдома, майже нерухома, лиш очі ковзали по тріщинах на стелі. Він дзвонив пару разів — слухавку брав батько. Говорив стисло, без зайвих слів. У батька тепер була нова сім’я, малі діти, які, напевно, навіть не чули про Дмитра.
Сестра зникла у Львові, лишивши лиш листівку з видом на площу Ринок і написом: «У нас усе гаразд». Підписи не було. Дмитро шукав її — дзвонив, писав, але у відповідь була тиша. Потім він здавився. Втомився.
Він зняв кімнату у тітки Марії — тієї самої, що колі пекла йому пиріжки із сиром, мазала йодом розбиті лікті й розповідала, як її чоловік пропрацював усє життя на лісопилці, доки не помер від серцевого нападу. Її дім не змінився: облуплені стіни, старий плед на дивані, саморобний чохол на телевізорі. Тітка Марія, згорблена, пахнуча травами та дешевим милом, подивилася на нього і похитала головою.
— Ну що, Дмитре, знову до нашої глушини? Не прижився там? — запитала вона, доливаючи чай у тріснуту чашку.
Він знизав плечима. — Треба було. Просто… треба.
На четвертий день він пішов до покинутих сараїв.
Там, у шістнадцять, вони з Сергієм лагодили стару «Таврію», що дісталася від діда. Мріяли переробити її на позашляховик і махнути на південь, до моря. До моря вони не доїхали. Того року Сергія посадили — бійка, пляшка, смерть. Місцеві шепотіли: «не пощастило хлопцеві», але Дмитро знав — йому пощастило, що не його забрали. Він був поруч, коли все сталося, але тоді просто втік. Повернувся і пішов.
Потім — навчання, робота, життя, схоже на чужу одежу, яку одягнув, бо іншого не було. Життя сіре, без яскравих кольорів, як старий фільм, який дивишся до кінця, бо вимкнути вже пізно. І ось він знову тут, у сараях, серед іржавого заліза, запаху оливи й покинутих машин, немоб повернувся до коренів, що давно повинні були зотліти.
Сергія, кажуть, недавно випустили. Його можна було знайти в занедданій майстерні на околиці міста, де він лагодив старі «Запорожці» — машини, такі ж поношені, як і він сам. Увечері пив, вдивляючись у каламутне вікно, ніби шукав у темряві знайомі тіні минулого. Дмитро не знав, що сказати, але пішов. Треба було.
Майстерня зустріла його брязкотом металу, скрипом іржавих воріт і запахом бензину, що всівся у стіни. Сергій сидів навпочіпках біля колеса старої машини, крутив гайковий ключ, уважно дивлячись на болти. Він не одразу підняв голову. Коли підняв — його погляд був довгим, важким, ніби намагався розгледіти у Дмитрові того хлопця з минулого.
— Ти звідки з’явився? З місяця впав?
— Майже. Зі Львова.
— Ну, і як там? Твій Львів.
— Гучний. Холодний. Порожній.
Сергій хмикнув, підвівся. Він став товстішим, нижчим, з татуюванням на шиї та шрамом через біву, немов життя помітилоВін вийшов на зупинці, де колись хлопці грали у футбол, і раптом зрозумів, що ніколи не покидав цього міста по-справжньому.
