Благородний злочинець — історія однієї ілюзії
Ми познайомилися у той час, коли будь-яке кохання здається доленосним. Олег був незграбним, худим хлопцем з гітарою за плечима та зім’ятим зошитом у руках, де його рядки ледве змальовувалися. Він чекав мене біля під’їзду після школи, удаючи, що опинився тут випадково, і завжди сміявся по-дитячому щиро.
— Іванко, послухай нову пісню, — шепотів він, перебираючи струни.
Я слухала. Хоч голос йому підводив, а слова були солодкими аж до болю. Але в його очах горів такий ніжний вогонь, що я не могла відмовити.
Після школи нас розкидали: я вступила до педуніверситету у Львові, він — до технічного у Віниці. Але Олег продовжував писати. Інтеоді дзвонив на вахту в гілці, інколи надсилав зім’яті листівки з підписами на кшталт: «Без тебе все сіре, моя руда». Він приїжджав до мене на пересадочних, витрачаючи останні гроші, аби провести романтичний вечір.
Пам’ятаю, як одного разу я застудилася, і він серед ночі з’явився під вікнами з термосом та ліками. Шепотів крізь шибку: «Я ж казав, без мене тобі не впоратися». А я стояла, закутана у ковдру, і плакала від щастя.
Після інституту Олег зробив мені пропозицію — просто, без кілець та квітів, на тій самій лавочці в парку, де ми вперше поцілувалися:
— Выходи за мене, Іванко, — сказав він, і очі в нього були такі самі, як у сімнадцять.
— Тільки якщо пообіцяєш ніколи не стати нудним чоловіком у костюмі, — засміялася я.
— Клянуся!
Ми планували переїхати до Києва, але Олегова мати захворіла. Залишилися в рідній Вінниці. Він пішов працювати у магазин електроніки, я — до сільської школи. На час. Як нам здавалося. Але час став вічністю.
Ми знімали кволу однушку, пили дешеву каву, влаштовували «танцівниці» на старому кили́мі під музику з магнітофона. Коли Олега вперше преміювали, він відвів мене до ресторану, де рахунок за десерт перевищував його тижневу зарплатню. «Та хай дорого, зате гарно», — сказав він, цілуючи мої пальці.
Потім померла свекруха. Нам дісталася велика квартира, і ми вирішили завести дитину. Олег мріяв про руду доньку, схожу на мене. Але народився син. Він прожив лише 32 дні.
І після цього все пішло шкереберть.
Ми не вміли горювати разом. Призвичаїлися жити легко, з жартами, з втечею від проблем. А біль загнала нас у різні кутки. Він закопався у роботі, я — у депресії. Після того як трохи оговталася, пішла зі школи — не могла дивитися на чужих дітей.
Через пару років Олега підвищили, але йому й цього було замало. Підписався на власну справу. Казав: «Знаю ринок, є зв’язки, знайшов вільну нішу». Він не помилився. Через рік у нас була машина, гардероб на кожен сезон, відпустка за кордоном. Я не вірила, що це моє життя.
Але разом із грошима пішла близькість. Ми майже не розмовляли. Я намагалася — готувала його улюблене, запрошувала до театру, планувала сімейні вечори. Він лише відмахувався: «Пізніше». Але «пізніше» ніколи не наставало.
Мати частіше починала: «Іванко, без дитини сім’я неповна. Ризикуй, не чекай, потім буде пізно». Я хотіла. Я була готова. Але Олег відводив очі. На мої спроби поговорити відповідав коротке «ні» і замикався.
— Пройшло шість років, — сказала я одного разу, — може, вже час?
Він різко поклав виделку:
— Годі.
Я зніяковіла:
— Чому? Ми ж родина…
— Ні, Іванко. Не треба.
Він вийшов з-за столу. А я залишилася у цій ідеальній кухні, з дорогою посудою і почуттям пустоти.
Тоді з’явився Андрій. Його Олег привів сам — як партнера. Статний, ввічливий, з добрими манерами. Запрошував на виставки, знав імена митців, вмірю слухати. Одного разу, не дивлячись, подав мені каталог із Малевичем.
— Олег казав, ви обожнюєте Малевича.
— Він помилився, — усміхнулася я. — Я люблю Архипенка.
Андрій усміхнувся:
— Тоді поговоримо про Архипенка. За кавою?
Я не відповіла. Але Андрій не здавався. Квитки до театру, квіти, розмови. Я вирішала обговорити це з Олегом:
— Слухай, Андрій запрошує мене на виставку. Він поводиться так, наче…
— Іде, — перебив він. — Тобі ж нудно.
— Ти чуєш, що говориш?
— Він хороша людина, Іванко. І ти йому подобаєшся.
Я оніміла. Він дивився на мене без тіні болю. Спокійно. Наче готовився до цього моменту.
— У тебе є хтось, так?
— Так. Але я не хочу, щоб ти страждала. Я просто хотів, щоб ти не залишилася сама.
Я гірко засміялася:
— Тобто ти підштовхував мене до нього, аби потім не почуватися зрадником?
Він мовчав. Телефон здривнувся. Він глянув на екран — і в очах промайнула та сама іскра. Та,Той іскри вже не було для мене, а я зрозуміла, що найбільша зрада — це коли людина перестає бути собою.
