Знову ця безглузда музика! заголосила Ганна Михайлівна, лупаючи кулаком по батареї. Пів на третю ночі, а вони влаштували справжній галас!
Мам, заспокойся, зітхнула донька Оксана, не відриваючись від телефону. Завтра поговориш з ними.
Та скільки можна розмовляти! Цілий місяць терплю цих… цих… вона махнула руками, шукаючи слів. Любого розуму!
Мам, не кричи так сильно. Розбудиш Марійку.
А нехай прокидається! Хай знає, в якому домі мешкає! Ганна Михайлівна підійшла до вікна та розчинила його. Гей, там, нагорі! Годі верещати!
Із вікна третього поверху висунулася непричесана голова парубка.
Бабусечко, сама не кричи! Люди сплять!
Яка я тобі бабуся, невдахо! спалахнула Ганна Михайлівна. Зараз викличу дільничного!
Та викликай! гаркнув парубок і грюкнув вікном.
Музика лунала ще голосніше.
Ганна Михайлівна сіла на диван, схопившись за серце. Руки тремтіли, подих збився. Оксана нарешті відірвалася від телефону, глянувши на матір.
Мам, як ти? Валерянки прийняти?
Давай, прошепотіла Ганна Михайлівна.
Оксана принесла ліки та склянку води. Мати випила краплі й відкинулася на подушки.
Не можу більше, Оксанко. Зовсім не можу. Раніше тут мешкали порядні люди. Тиша була, спокій. А тепер… вона махнула рукою у бік стелі, звідки лунав гуркіт барабанів.
Коли вони заїхали? запитала Оксана.
Місяць тому. Молодята. Наче пристойні здалися, ввічливі. Віталися у сходовці, усміхалися. А виявились… Ганна Михайлівна не договорила. Угорі щось грюкнуло, потім почулися крики й регіт.
Та переконано бешкетники, проворкотала вона. Люди сплять у таку добу.
Оксана потягнулася й позіхнула.
Мам, я до дому поїду. Пізно вже.
Не лишай мене саму з цими… шалунами!
Мам, ну що я вдію? В мене завтра робота, Марійці до школи. Сама розбирся із сусідами.
Оксана зібрала речі й пішла. Ганна Михайлівна лишилася сама в квартирі, де кожен звук згори відгукувався болем у серці.
Вона дістала із серванта записник і знайшла номер дільничного. Трубку не брали. Спробувала подзвонити до чергової частини.
Слухаю, лунув стомлений голос.
Добридень, це Ганна Михайлівна Шевченко з вулиці Соборної. Ми маємо сусідів, що врубали музику на всю губу, не дають спати.
Котра година?
Пів на третю ночі!
Зрозуміло. Занотуємо ваше звернення. Патруль підїде, як звільниться.
Коли це буде?
Сказати не можу. Викликів багато.
Ганна Михайлівна поклала слухавку й стиснула кулаки. Патруль підїде, як звільниться. А коли вони звільняться? Вранці? Завтра? Через тиждень?
Вона підійшла до вікна, глянула на вулицю. Пусто, тихо, лише ліхтарі світять. А в її домі коїться пекло. Музика гримить, люди тупотять, кричать. І нікому до цього діла.
Ганна Михайлівна згадала, як жила раніше. Тридцять років у цій хаті. Бачила, як змінювалися сусіди, як росли діти. Усі знали одне одного, поважали. Після десятої вечора стояла ідеальна тиша.
А тепер отаке. Молодь наїхала нізвідки, гадає, що їй усе можна. Батьки, певно, заможні, хати купують, а виховання ніякого.
Угорі заграв новий трек. Ганна Михайлівна впізнала мелодію щось сучасне, з виючими гітарами й гуркотом. Стіни тремті
Відтоді у багатоповерхівці завжди панувала мовчанка після дев’ятої, а важкий молот, що лишався на видному місці у шафі Валентини Степанівни, вже не був загрозою, лише нагадуванням про головний урок: мовчати заради спокою варто лише до певної межі, як то було колись.
