Жах душі: Історія Світлани з Івано-Франківська
Світла виросла, як бур’ян біля дороги — нікому непотрібна, самотня. Її ніхто не виховував, не пестив, не жалів. Одяг — з чужої кишені, а часом і зовсім лахи, через які просвічували худі коліна. Взуття завжди було діряве, та ще й не за розміром. Мати стригла їй волосся «під горщик», щоб не мати клопоту, але вони стирчали в усі боки, немов бунтували проти байдужості.
У дитячий садок Світла не ходила — батькам було не до неї. Все, що їх хвилювало — де добути горілку. Батько — жорстокий п’яничка, мати — Марічка, завжди в похміллі та димі. Дівчинка ховалася у під’їздах, коли батьки починали буянити. Втекти — означало уникнути побоїв. Але якщо не встигала — потім замазувала синці. Сусіди зітхали, хитали головами: Марічка, мовляв, завжди була легковажною, а коли зв’язалася з кримінальником — і зовсім пропала. Світлу жалували. Годували, приносили одяг. Але найкращі речі мати тут же пропивала. Так і залишилася дівчинка в обірках.
Коли прийшов час йти до школи, Світла, попри все, вчепилася в навчання, як у рятувальний круг. Читання стало її світом, віддушиною, де ніхто не бив, не кричав, не принижував. Вона читала запоєм, сиділа у бібліотеці, відповідала на уроках і тягнула руку, сподіваючись, що хтось почує її голос — тихий, але впевнений.
Але діти — жорстокі. Особливо до тих, хто відрізняється. Бідно вдягнена, дивна дівчинка з кумедною стрижкою швидко отримала прізвисько — «Жалісна». А далі — гірше. Батьки однокласників забороняли з нею дружити: мовляв, «донька алкоголічки — небезпечно». Вчителі, хоч і бачили в Світлі здібну ученицю, мовчали. Адже простіше заплющити очі, ніж захищати дівчинку без родини та зв’язків. Так і росла Світла — одна проти всього світу.
Порятунком для неї став старий дуб у парку біля ставка. Під його кроною дівчинка облаштувала собі схованку. Сюди вона приносила книги, читала, мріяла. Іноді навіть ночувала тут, якщо вдома було зовсім погано. Тут її слухали лише бездомні пси та коти — єдині, хто не зраджував.
Батько помер, коли Світлі було чотирнадцять. Замерз у сугробі після чергової гулянки. На похоронах — лише Марічка та Світла. Дівчинка не відчувала горя. Лише сором та полегшення. Мати після цього остаточно з’їхала з глузду. Вибухи лютості чергувалися з непритомністю. Працювати вона давно не могла. Світла, щоб не померти з голоду, почала прибирати під’їзди. За кілька гривень купувала старі книги з медицини — мріяла стати лікарем. Хотіла витягти матір з тієї прірви, куди та поринула.
Але в школі знущання не припинялися. Одного разу, коли вона запізнилася на урок, випустила з рук книжку з психіатрії. На біду поруч опинилася Ярина — класна красуня та головна змія. Вона підняла книжку, прочитала назву й голосно сказала:
— О, психіатрія! То ти не просто жалісна, ти — псих, як твоя мати!
Світла не витримала. Зі сльозами вибігла з класу, пройшла через двір до свого дуба. Там, падаючи в сніг, дала волю сльозам. «Чому вони такі жорстокі? Що я їм зробила?» — шепотіла вона, притискаючись до стовбура.
І в цю мить вона помітила собаку на ставу. Той йшов тонким льодом і раптом провалився. Дівчинка закричала й кинулася рятувати тварину. Розплющившись на льоду, поповзла. Дісталася, схопила пса — і в ту ж мить сама пішла під воду. Холод ударив у груди, дух захопило. Світла боролася — за собаку, за себе, за всіх, кого коли-небудь любила.
Коли сил уже не залишилося, і лід здавався надгробною плитою — її витягли. Це був Олег. Новий учень, нещодавно переведений із Чернігова. Красивий, розумний, стриманий. Дівчата за ним ходили ходором. А він — простягнув руку Світлі.
— Пішли. Ти замерзнеш. Моя мама лікар, вона допоможе.
Він забрав і собаку. Обох прихистив. А наступного дня увійшов до класу разом із Світланою. Ярина кинулася до нього:
— Ти що, серйозно?! Вона ж жалісна!
— Жалісною буває лише душа, — відповів він спокійно. — Її не сховаєш за одягом чи косметикою. Чим більше ховаєш, тим сильніше видно.
Ярина зблідла й втекла. У класі запанувала тиша. А Світла вперше відчула, що більше не сама. У неї тепер був друг. І пес Барсик, якого вона врятувала. А головне — шанс. Шанс на нове життя.
