**Жодного дня без свекрухи: як чужа жінка перетворила моє життя на пекло**
Коли ми з Максимом одружилися, першим і, як мені тоді здавалося, розсудливим рішенням було жити окремо від батьків. Він працював інженером у гарній приватній фірмі, а я вклала свою частку від продажу бабусиної квартири в іпотеку. Ми почали будувати своє гніздечко, мріючи про тишу, затишок та власну сім’ю. Та хто б міг подумати, що в ці стіни разом із нами вселиться його мати…
Фізично вона не жила з нами. Але відчуття, ніби вона є у кожній розетці, у кожній шафі, у кожній ложці. Жодне рішення, жодна покупка, жодна подія не проходять без її активної участі — чи то вибір чайника, штор або навіть звичайного килимка для ванни.
Варто лише згадати, що треба змінити занавіски — свекруха тут як тут, з папками, каталогами й повним набором порад. На свята вона складає сценарії, наче ми беремо участь у конкурсі художньої самодіяльності. Одного разу ми з друзями запланували зустріти Новий рік у будиночку за містом. Усе було сплачено, продукти закуплені, авто замоване. Та вона влаштувала такий спектакль, що Станіславський би устав аплодувати. Сльози, докори, причитання: «У такий вечір — і кинути матір!» У підсумку ми залишилися вдома, гроші пропали, а вона весь вечір критикувала артистів по телевізору, сидячи у кріслі з виглядом імператриці.
Коли я нарешті завагітніла, ми з Максимом вирішили переробити гостьову кімнату під дитячу. І лише згадали про це в розмові… Наступного ранку вона вже стояла на порозі з двома робітниками та рулонами шпалер під пахвою. Я й слова не встигла вставити — почався ремонт. За її планом. За її кольорами. За її баченням. А я стояла осторонь у своєму ж домі й почувалася чужою.
Я тисячу разів казала чоловікові, що мені важко. Що я не почуваюся господинею. Що хочу сама обирати — від шпалер до губки для посуду. Але у відповідь чула одне й те саме: «Мама просто хоче допомогти. У неї гарний смак. Вона робить усе з любові». А моя любов? Мої бажання? Мій смак? Чи все це нівечується лише тому, що я не народила «такого чудового сина»?
І ось апогей. Вона прийшла й урочисто оголосила: «Ми з Максимом їдемо у відпустку. До Туреччини. Мені треба відновитися, адже я все на собі тягну». Я стояла з животиком на сьомому місяці, і у мене не було слів. Жодного. Чоловік пробурчав, що не може її одну відпустити. А я сказала прямо: якщо він поїде з нею, може одразу забути, що в нього є дружина.
Результат? Вона вдерлася в дім із криками, що я їй заздрю. Що вона народила й виховала мені чоловіка, а я невдячна. Що не можу поїхати, тому що «сама животика наїла», і тепер заважаю їй хоч трохи відпочити від «цієї невдячної життя». Та й взагалі, вона все для нас робить, а ми…
Я вже не знаю, що правильно, а що ні. Я втомилася жити втрьох, коли в шлюбі лише двоє. Я не хочу воювати, але й миритися з цим неможливо. Я відчуваю, як втрачаю саму себе — як жінку, як дружину, як майбутню матір. Мені страшно, що коли з’явиться дитина, вона не лише підгузки обиратиме, а й ім’я, і школу, і з ким їй дружити.
Дівчата, може, підкажете, як вижити поряд із такою «золотою» свекрухою? Чи це безнадійно, і треба просто змиритися, що тепер вона буде зі мною до кінця моїх днів — як тінь, як фон, як голос за кадром, який завжди голосніший за мій?
Пишіть. Я більше не знаю, як боротися з цим божевіллям.
