У маленькому містечку на березі Дніпра, де вітер несе запах свіжості, Оксана та Тарас були разом вже шість довгих років. Але Тарас не поспішав запросити кохану до вінця. Він жив у затишній хаті з батьками, а Оксана орендувала невелику квартирку в центрі. Йому було зручно: зустрічі за його графіком, вечори в її теплій компанії, а потім — повернення додому, де все звично й просто.
Оксана ж мріяла про весілля та свій затишний куточок, де вони з Тарасом могли б почати нове життя. Вона розуміла, що купівля життя — її відповідальність, і старанно збирала на перший внесок за іпотеку. Але серце боліло: чому Тарас, попри всі її натяки, не каже про майбутнє? Їй здавалося, що він любить її щиро, але ця невизначеність день у день стискала її душу. Оксана вирішила: час розставити всі крапки над «ї».
— Я не готовий до шлюбу, мені потрібен час, щоб усе обдумати, — пробурмотів Тарас, уникаючи її погляду, і почав квапливо збиратися додому.
Оксана відчула, як земля спливли з-під ніг. Щоки палали від сорому, а серце розривалося від болю. Як вона могла бути такою сліпою? Адже все було очевидно: він не збирався зв’язувати з нею своє життя. Але надія, ця підступна супутниця, змушувала її вірити в диво до останнього.
Тиждень пройшов у важкій мовчанці. Тарас зник: не дзвонив, не відповідав на її дзвінки. Оксана, переживши бурю емоцій — від люті до розпачу — вирішила, що годі лити сльози. Вона зосередилася на своїй мрії — власній квартирі. До того часу вона вже назбирала достатньо на перший внесок, і ця мета стала її рятівним кругом, який відводив думки про зраду.
Через три місяці Оксана стала господинею затишної квартири на околиці міста. Пошуки житла, оформлення документів і клопоти з іпотекою витіснили з її серця образ Тараса. Вона нарешті відчула себе вільною.
Першого ж вечора в новому домі Оксана пішла до місцевого магазину за продуктами. На вузькій вуличці до неї прив’язався крихітний кошеня. Його великі очі, сповнені голоду й страху, дивилися прямо в душу. Оксана завмерла. Вона ніколи не планувала заводити тварин, але цей малець, тремтячий і беззахисний, був немов дзеркало її недавнього минулого — самотнього й загубленого.
— Забери його, доню, а то місцеві пси загризуть, — почувся голос літньої жінки, що проходила повз. — Тут їх повно, цих безпритульних.
Слова старої вдарили по серцю. Оксана, не роздумуючи, підхопила кошеня. Тепер вона була господинею свого життя і могла приймати будь-які рішення. Так у її домі з’явилася Мурочка — маленький клубочок тепла, що дивився на неї з безмежною відданістю і потребував її турботи.
Минуло півроку. Життя Оксани налагоджувалося, і раптом, як грім серед ясного неба, з’явився Тарас. Він прийшов із квітами й словами про те, що готовий почати все спочатку. Оксана, пам’ятаючи минулий біль, все ж таки вирішила дати йому шанс. Він став частіше говорити про спільне життя, і в її серці знову зайнялася іскорка надії.
І ось настав день, якого вона так чекала. Тарас, стоячи на коліні, зробив їй пропозицію. Оксана була в радості, сльози щастя застилали очі. Але його наступні слова розбили її мрії в друзки:
— Тільки Мурочку з хати позбуйся. У мене з дитинства алергія, та й взагалі я котів на дух не терплю.
Оксана завмерла. Світ навколо неї розвалився. Вона пережила стільки болю, стільки розчарувань, і ось, коли щастя здавалося таким близьким, він ставив їй ультиматум.
— Якщо не хочеш викидати, можна віддати її комусь чи… усыпити, — продовжив Тарас, сприймаючи її мовчання за розгубленість.
— Ти в здоровому глузді? — голос Оксани тремтів від гніву. — Вона ж жива! Вона моя сім’я!
— Сім’я? — Тарас усміхнувся, намагаючись пом’якшити тон. — Це просто кіт, Оксанко. Вибирай: або вона, або я.
Сльози покотилися по щоках Оксани. Тарас ніжно витирав їх, але вона дивилася лише на Мурочку. Кішка сиділа в кутку, і її погляд, сповнений довіри, наче говорив: «Ти все зробиш правильно». Оксана різко відсторонилася від Тараса.
— Я обираю Мурочку, — промовила вона твердо, хоча голос тремтів. — Вона не зраджує, не ставить умов і любить мене такою, яка я є. Я була дурною, що знову повірила тобі. Іди. Нам більше нічого говорити.
Двері захлопнулися за Тарасом. Оксана опустилася на підлогу, а Мурочка одразу запВона обняла свою вірну Мурочку, усміхаючись скрізь сльози, бо знала — тепер її серце нарешті вільно.
