Тяжко дихати
Олеся повільно повернула ключ у замку й обережно зайшла до квартири. Як би вона не намагалася зачинити двері тихо, замок все ж клацнув. Не вмикаючи світла, роздяглася, навшпиньки прокралася до дверей у свою кімнату… Клацання вимикача в тиші квартири пролунало як постріл.
— Олесю, де ти була? Чому так пізно? Я дзвонила Іринці. Ти мене обдурила, — почувся мамин голос.
Дівчина завмерла, голосно вдихнула й обернулася до матері.
— А ти чого не спиш? — у свою чергу спитала вона.
— Як я можу спати, коли тебе вдома нема? Я хвилювалася, — мати тривожно дивилася на доньку.
— Я вже доросла, мамо, годі мене вартувати, — незадоволено сказала Олеся.
— Так-так, доросла… — Махнувши рукою, мама пішла у свою кімнату, але двері не зачинила.
Олеся постояла й пішла за нею. Сіла поруч на диван.
— Мам, вибач. Я зовсім забула про час.
Мати виглядала втомленою й блідою. Яскраве світло люстри підкреслювало зморшки й синці під очима, у яких застив докір.
— Я не сама була. З Богданом. Ми ходили в кіно, потім гуляли. Не хвилюйся за мене.
— З Богданом?
— Так. Я познайомилася з ним два тижні тому. Він такий… цікавий, стільки всього знає. — На губах Олесі заграла усмішка, погляд став мрійливим. Вона притулилася ближче до матері, поклала голову їй на плече.
— Виходить, і минулого разу ти була з ним, а не в Іринки?
— Пробач.
— Я все розумію, але чому відразу не сказала, не попередила? Він теж вступив до університету? Ви вчитиметеся разом?
— Він уже закінчив, працює, — поспіхом відповіла Олеся.
— Значить, старший за тебе? Ох, доню… — зітхнула мама, а Олеся підвела голову, готова до захисту, але мати її перехопила. — Ти познайомиш мене з ним?
— Звісно. Тобі він сподобається.
— Я й не помітила, як ти вже виросла. — Мама сумно подивилася на доньку. — Пізно вже, іди спати.
— Надобраніч, мамо. — Олеся поцілувала маму в щоку й пішла до своєї кімнати.
Вона роздяглася, лігла під ковдру й дивилася в стелю, згадуючи кожне слово, кожен поцілунок і мріючи…
Прокинувшись, Олеся побачила, що мама вже пішла на роботу. Вона умилася, з’їла сніданок, який залишила мати, і взяла телефон.
— Привіт, ти вже на роботі? — весело спитала вона.
— Так, — досить різко відповів Богдан.
— Я завадила? — Олеся насторожено завмерла, почувши його відсторонений голос.
— Так. Я передзвоню пізніше.
— Він? — нерозуміючи, Олеся тупо дивилася на екран, доки той не погас.
«Напевне, хтось поруч», — зрозуміла вона і почала чекати, коли Богдан передзвонить. Спробувала читати, але слова не доходили. Вона поклала книгу. По телевізору нічого цікавого. Подзвонила подрузі Іринці, запропонувала погуляти.
Подруги їли морозиво, Олеся хвалилася, що закохалася, коли вона дзвонила Богдану.
— Вибач, Лелечко, просто ти не в самий вдалий момент зателефонувала. Я був дуже зайнятий. Увечері зустрінемось?
— Так, — радісно відповіла Олеся.
— Мама хоче з тобою познайомитися, — сказала вона Богдану, коли зустрілися.
— Ти їй розповіла про нас? — Богдан насторожився. — Вона не проти, що ми зустрічаємось? — Він недовірливо дивився на Олесю.
— А чому вона має бути проти?
— Ми ж ще так недавно разом… Знайомство з батьками — це вже серйозні речі…
— А хіба у нас із тобою несерйозно? — напружилася Олеся.
— Я ставлюся до тебе дуже серйозно, — Богдан притиснув її до себе так, що вона не бачила його обличчя. — Просто твоя мама мене скануватиме, влаштує допит із пристрастю.
— І часто ти знайомився із батьками дівчат? Ану, зізнавайся, — жартівливо штовхнула його кулачком у бік.
— Було пару разів.
— Але тобі нема чого ховати? Чи в тебе таємна кімната, як у Синьої Бороди, де ти ховаєш колишніх? — Олеся засміялася. — Може, ти одружений?
— Ні, звісно. Звідки тобі таке?
— Гаразд, куди підемо? — змінила тему Олеся.
— В мене мало часу, мама просила прийти раніше. Давай просто поговоримо? — Богдан міцно обійняв її й поцілував.
Тіло пронизала»Все проходить, і ця біль теж коли-небудь зникне, але слід, як тонка нитка, назавжди залишиться в її серці, нагадуючи про те, що колись вона вірила в кохання без обмежень.»
