Соломійко, ти зібралась? Я ж спізнюся до школи! Христина струсонула останню сорочку Тараса і повісила її на мотузку, що тягнулася балконом, вкритим лущеною блакитною фарбою. Холодний балкон на сьомому поверсі був її улюбленим місцем. Звідти Дніпро розливався до самого обрія, і ранкове сонце просиналось за тополями так яскраво, що Христина прищурювалася, судорожно стискаючи тонкими пальцями металеві поручні.
Ось воно, життя! Все напружене, променисте, аж до болю в очах. Усе попереду, все здійсненне! Лишень устигти з усім впоратися, і точно буде так, як хочеш. Але зараз треба діяти, бо часу обмаль. Тату сам не впоратися: менші ще зовсім діти, грошей завжди бракує. Христина знала: або вступати до університету, або йти працювати. Поки варіантів, крім заробітків і підтримки батька, у неї не було.
Вона кинула погляд на старенький годинник з лелечкою подарунок тата ще в другому класі й мало не зойкнула: запізняться! Вхопивши порожній таз, Христина стрімко зайшла в кімнату.
Соломійка ще солодко спала, підклавши долоньку під щічку. Христина розчулено затримала погляд: яка ж красуня! Довжелезні вії аж стелилися по рожевих щічках, руде кучеряве волосся розсипалося подушкою. Стільки з ним мороки, а відрізати було шкода таку красу треба берегти. У мами були такі ж кучері. Христині неприємно було згадувати маму. Багато чого можна вибачити, але зраду ніколи. Мама їх покинула, коли Соломійка була зовсім мала, і не памятає її зовсім. Колись навіть мамою Христину називала, звідти й косі погляди на дитячому майданчику. Христина навіть засміялася з того, як колись сусідки накинулися на неї жалісливими словами.
Після смерті бабусі переїхали до неї: чотирикімнатна простір, порівняно з їхнім старим двокімнатним затісним житлом на околиці Харкова. Бабуся була професоркою університету й ні з ким з двору не спілкувалася вважала сусідів обмеженими людьми. Христина з дитинства не розуміла цього і чим дорослішала, тим рідше відвідувала бабусю. Завжди терпіла її суворість:
Ти копія своєї матері. Щось путнє з тебе вийде тільки, якщо пробються наші гени. А інакше знання лишень тебе врятує. Учись, бо інакше станеш як твоя мати.
Христина мовчки до кінця витирала пил із бабусиної колекції порцеляни понад дві години, під холодним пильним поглядом. Саме через ці статуетки бабуся заборонила приводити менших внучат до себе. «Фарфор дорогий, а діти не мої онуки!» відрізала вона.
Більше я не прийду! Христина, ледве стримуючи гнів, вискочила з квартири, ледве притримуючи сльози. Соломійка сиділа у манежику, гукала і тягла рученята. Христина, скинувши лише чобітки, міцно обійняла молодшу сестру:
Ти моя, і Тарасик мій, і ми всі рідні! Кого б там що не говорив, більше нам нікого не потрібно!
Тато виглянув із ванної, здивовано помітив Христинині сльози. Тоді й Тарас насупився, вдерся до кімнати:
Що це вони там? Ой, дівчата! махнув рукою, обійняв обох. Йдемо вечеряти! Ми з татом борщ зварили!
Дзвінок від бабусі лунав уже за годину. Христина мовчки присіла на стілець, притисла до себе коліна: зараз буде сварка Але помилилася. Тато вийшов на кухню тихий, просто обійняв її:
Ніхто не має права тебе зневажати. Навіть якщо це рідна людина. Можеш більше до неї не ходити.
Христина з полегшенням видихнула. Вільна. Можна бути собою й турбуватися про менших.
Ще півтора року бабуся жила. Два останні місяці Христина все ж провідала її в лікарні, хоча не впізнавала вже в сухій, змарнілій старенькій ту сувору професорку, що колись вела лекції. Христина відчувала крізь її тонку руку беззахисність, дивлячись, як бабуся бурчить на медсестер.
Я залишуся, впевнено сказала Христина татові біля ліжка бабусі й щодня поралася біля неї, встигаючи й на уроки до школи, і до маленьких удома.
Старша медсестра обняла Христину:
Ти дивна, дитино! Пробач бабусю. Люди з убогим серцем щастя не бачать.
Останнього дня бабуся була зовсім тиха. Усе дивилась у сіре весняне небо. Христина зібрала речі, вже виходячи, почула шелест:
Пробач мене, дівчинко І бережи тата
Христина кивнула, поцілувала бабусю у щоку й вийшла. Повернутись не судилося того дня бабусі не стало. Тато довго сидів на кухні, дивлячись у вікно над синіми сутінками міста.
Переїзд видався складним. Соломійка часто хворіла, Тарас вередував, відмовлявся слухатись. Христина складала коробки з речами, мовчки благаючи когось у небесах, щоб у новій хаті все склалося інакше. І, жила з вірою, що подумки її почули.
У новій квартирі для кожного знайшовся куток. Але невдовзі Соломійчина ліжко перекочувала в кімнату Христини: сестричка все одно переселялась до старшої ночами. А Тарас зависав на кухні, біля Христини за книжками та каструлями.
Посоли вареники! кричав, коли Христина занурювалася у математику.
Христя, що робити із супом?
Зараз! і кидала ручку, бралася до нарізання овочів.
А в мене не виходить! З подвійними числами халепа. Подивись!
Соломійка, дивлячись на старших, водила олівчиком в альбомі якщо вони, то і їй треба.
Перші тижні після переїзду Христині було тяжко. Тато на роботі, діти на ній. У садку Соломійка часто хворіла, Христина пропускала уроки. Так тривало доти, поки не зявилася Світлана.
Зі Світланою юристкою, сусідкою по підїзду, познайомились випадково, на дитячому майданчику у Харкові. Варто було ткнутися з Соломійкою у чергу на гойдалку, як зчинили галас:
Мамо! крикнула Соломійка, і жіночки збилися докупи: «Хто народив таку? Ой, сором!»
Що тут відбувається? залунав металевий голос, знайомий із дитинства. Христина аж здригнулася: Світлана, стильна та неприступна.
Ти хто їй? запитала Світлана.
Сестра.
Одразу все стихло, жіночки виштовхалися з майданчика.
З Світланою Христина розговорилась. З часом Світлана стала подругою хоч і старшою: вона завжди знала вихід, підтримувала, допомагала Соломійці, вміла розв’язати і домашню задачу, і зірвати старі портьєри.
Пристрасть у людей бути хорошими в очах інших, сміялась Світлана, але як довідаються, хто не платить аліменти чи покинув стареньку матір у притулку моторошно!
Про маму Христина зізналася теж лише Світлані.
Одного вечора Світлана попросила підгодувати кота:
В мене суд, не знаю коли закінчу. Вечір у лікаря, а потім зустріч. Допоможеш? Він інакше буде ніч переймати.
Запри його! запропонувала Христина.
Даремно, Світлана шепотіла, причинивши двері: Раз-два-три!
По дверям бухнувся рудий кіт Мурчик так, що затремтіла стіна.
Ого! Христина сміялась, годувала невдоволеного Мурчика.
Вже ввечері Світлана повернулась втомлена, кинула сумку:
Пробач, я раптом залилася слізьми, впавши головою на руки. Христина сіла поруч і обняла:
А я?! Я не людина, що ж?
Ти сама мудрість, усміхнулася крізь сльози.
Кудряшки завжди мріялась про такі, і про дитину.
Світлана витягла прозору папку:
То мій вирок, Христю Не буде в мене дітей.
Світлана розповіла: вагітність, бажана з чоловіком Максимом, загубила на відпочинку в Одесі мотоцикліст збив просто на пляжі. В Максима і Світлани заклинило щастя. Вона замкнулась у горі. Шлюб не витримав мовчання.
Через рік зустрілись у Києві говорили про все, сміялись, але більше не розмовляли про болюче. Коли Максим вдруге запропонував одружитися, Світлана довго думала. І вирішила не зламати його мрію про дітей.
Ти впевнена? ніжно спитала Христина. Бо лікарі теж люди, всі помиляються.
Шансів майже немає
Ну ось побачиш якщо сама зупинишся на півдорозі, сама і поплачеш. А спробуй і вже тоді вирішуй!
Світлана обняла Христину:
Звідки у тебе стільки мудрості? Тобі ж мало років!
Учителі хороші, буркнула Христина й потягнулася до чайника.
А розкажи мені. Чому у тебе немає мами? Давай відвертість за відвертість
Світло лампи мерехтіло над кавовими чашками, за вікном наче плуталося між тополями Дніпро. За стіною куняв Мурчик, і здавалось, що всі ці болі, дива і випробування тільки сон, далекий, заплутаний і трохи нереальний. Та з кожним словом Христини цей сон поволі ставав її життям.
