— Скажи мені чесно, Соломіє, зітхнув Олег, поглянувши на дружину, Яка різниця, кому ми здаємо хату? Своїм чи чужим? Гроші ж ті самі гривні отримуємо.
Соломія закінчила розвішувати білизну на балконі. Було б краще, якби замість балачок допоміг їй.
Олеже, мій дорогий, різниця є з рідних ці гроші потім ніколи не витрясеш.
Ти про Максима? нелегко було це чути, Максим же мій брат! Заплатить, сто відсотків кажу! Він навіть про знижку не просив, уяви! Зніме хату на все літо, не треба буде й квартирантів шукати.
Олеже, це ж хата біля моря, у Скадовську! Я знайду квартирантів за пять хвилин.
Та поясни, чому тобі так важливо здавати стороннім?
Бо зі сторонніми усе просто: договір, передплата, не платиш виселяєш. А з родичами починається: «Ой, Соломійко, ти ж розумієш у нас діти», «Ми тобі пізніше переведемо», «Ой, телевізор ми трохи зачепили ну не братимеш же штраф?». Повір, я стільки таких історій бачила. Ти не знаєш, чим це закінчується.
Цю хатину біля моря Соломія отримала у спадок від батьків, які теж роками здавали її квартирантам. Самі жили у Миколаєві, а хата в Скадовську була доброю підмогою до зарплат. Соломія робила так само, але запровадила правило жодних друзів і родини. Досить було бачити, як «свої» обдурюють найрідніших.
І чим же? спитав Олег.
Та не платили, і навіть не перепрошували! Мовляв, що тобі, шкода пустити рідних? Ні, Олеже, хата це бізнес, а не безкоштовний пансіон для твоєї родини.
Максим надумав, що три місяці моря потрібні його дружині та трьом малим. Літо тиша у його бізнесі, що не заробиш, то й не треба. А Соломія не вірила, що Максим збирається платити.
Він не просить, щоб ти пустила їх за «дякую», упирався Олег. Заплатить, чесно!
Всі так обіцяють на початку.
Але для чого нам ризикувати? За цю хату завжди черга. Люди ринкову ціну готові платити, договір підписати, і я спокійно спатиму. Жодних родичів і друзів є домовленість, є плата. Дружба дружбою, а гроші порізно.
Переконати Соломію, ту вперту як кремінь жінку, було марно, але Олег знайшов хід.
Ти Максиму не віриш, але мені ж віриш?
Соломія зиркнула з підозрою.
Вірю. І?
Якщо Максим нас «кине», я сам тобі за хату заплачу! видав Олег, вдаючи героя.
Довід примарний.
Справді геніально. Ти заплатиш з нашого бюджету.
Ну тоді я десь підзароблю, по вечорах чи вихідних. Зароблене віддам лише тобі. Не наші, а твої гроші. Договорилися?
Соломія й не думала, що це для Олега настільки важливо. Може, варто й повірити?
Ти кого завгодно заломаєш, видихнула вона, втомлена, Уся відповідальність на тобі.
До літа ще залишався час. Вдала нагода трохи заспокоїтись і повірити, що, може, цього разу все минеться.
Червень настав і відразу з проблемами. Олег дзвонив Максиму через день, нагадуючи: «Максе, може, хоч за місяць наперед кинеш», а у відповідь чув:
Та все окей, Олеж, чекаю поки один клієнт перекине гроші за велику партію. Ледь не наприкінці місяця має бути, як тільки так зразу! Вибач, що так виходить
Кінець червня. Грошей нема.
Соломія тримала слово не лізла, не дорікала. Довіряла як просив чоловік. Але, коли Олег прийшов додому після чергового дзвінка брату, стримати себе не змогла:
Ну що, отримав?
Максиму гроші ще не прийшли, як обіцяв так і віддасть.
Так і цілий місяць: як тільки так зразу.
На язиці крутилось: «Я ж казала, що так і буде».
Бачиш? У родичів завжди знаходяться вагомі причини не платити вчасно.
Соломіє, випадковість це! оправдовувався Олег. Він же не навмисно! Так склалося. Почекай ще трохи.
Чекати до вересня? Поки вони не зберуть чемодани і не скажуть: «Дякуємо за чудовий відпочинок, дамо знати, як матимемо гроші»?
Ти ж нічого не втрачаєш, я піду на підробіток.
Ти? Негайно?
Чоловік знітився.
Дай йому ще два тижні. Якщо ні я сам заплачу, якщо тобі це так принципово.
Не я на цьому наполягала. Ти сам так хотів показати, що твій брат чесний. То доведи!
В хаті стало напружено. Олег якось сушо спілкувався з дружиною.
Настав липень. Жара нестерпна. Соломія ввечері бачила, як Олег гортає вакансії у Львові з твердим наміром так і не подзвонити.
Олеже, ти бачив календар? Тридцяте липня. Дві третини літа минули, а в нас нуль гривень за оренду.
Він ще боргує Але
«Як тільки так зразу».
Все віддасть, ще й бонус обіцяв за незручності!
Я вже не вірю. Ти дав слово плати. Де твоя підробітка?
Було зрозуміло: Олега вже не надихає ідея стати героєм за брата. На словах простіше. Вдома ж бачити дружину з камяним поглядом важче.
Пошукаю. Але пропозиції не дуже. Я ж зі здоровям не піду тягати мішки.
Краще б ти змусив свого брата мішки тягати. Ти обіцяв! Або йди і працюй, або я сама дзвоню Максиму й виселяю його сімю через суд, якщо до пятниці не буде хоч половини боргу.
Олега кинуло в холод.
Не треба дзвонити Максиму! Який суд? Що скажу мамі? Сватам? На брата до суду Наталя подала! Соломіє, це ганьба.
Максим не хоче платити, Олег відповідати за свої слова теж не хоче, судитися страх. І тут, ні з того ні з сього, винна вже Соломія.
Теж мені турботлива дружина! Тобі не шкода буде, що я на другу роботу піду тільки щоб тобі віддати твій борг?
Я тебе не змушувала це обіцяти, відповіла Соломія, Ти сам хотів бути героєм.
А я не знав, що Максим так зробить!
Зате я знала. Бо це вже не вперше, Олеже. А ти не слухав.
Я все зрозумів! Олег дременів у роль жертви. А ти, Соломіє, і не любиш мене, якщо даєш на поталу заробітками ради отих клятих грошей. А якщо я серце зіпсую? Тобі байдуже?
Я не змушую я вимагаю виконати угоду, яку ТИ запропонував.
Добре! Піду працювати й сплачу за Максима. Гроші ж для тебе важливіші за мене!
Герой провалив власну угоду, але Соломія домоглася свого пішов працювати вечорами курєром. Тепер дивився на дружину з докором.
Все через тебе!
Через мене?
Так!
Може, хоч так зрозумієш, що добре бути «славним хлопцем» за чужий рахунок. Коли платиш сам то й думки інакші будуть.
Соломія все ж таїла надію, що Максим розкається й заплатить як слід. І ось, коли вже не чекала, Максим сам подзвонив не Олегу, а їй.
Невже совість взяла гору? Чи він таки заплатить?
Соломіє, тут діло є…
Максиме, часу не маю. Ви вже мали за серпень дати, а ми ще за липень чекаємо. Це вже не моя проблема, а Олега, який за тебе поручився.
Олег говорив Бідний він у тебе… Але розумієш, у мене тут машина зламалась, поки на морі були. Всі гроші на ремонт пішли. Треба ж якось сім’ю вивозити, а за житло потім
Все передбачувано.
Соломія кинула слухавку.
Олег усе побачив на її обличчі.
Добре, я помилявся, нарешті признався він, Сліпо довіряв. Але ти ти ж ні краплі права на помилку не даєш! Не підтримуєш, а давиш
А мала пропонувати: «Та нічого, Олеже, нехай відпочивають безкоштовно, а я потерплю?» Ти сам вирішив платити!
Я вирішив! буркнув, Але не думав, що ти так легко погодишся, щоб я здоровям жертвував! Хіба ти думаєш про мене?
А брат твій про тебе думає?
Він не поганий, просто так вийшло
Чудово. Він «непоганий», залишаючи мене без грошей, а тебе підставляючи. А я, що вимагаю своє, виходить погана?
Олег розгубився.
Схоже, для їхнього шлюбу починається непростий період Ні, Соломіє, ти не погана тихо сказав Олег, і вперше за довгі роки відчув у собі дивне полегшення: вже нічого не треба доводити, нікому не вибачатись, не бігти за тим, чого ніколи не отримаєш. Він устав, простягнув руки до дружини. Вибача. Ти була права.
Соломія змякшилася лише на мить. Але того вистачило важливі слова зайшли під шкіру.
Я не радію, що мала рацію, сказала вона, спершись на його плече, Але краще вчитись разом на помилках, ніж сваритися через них усе життя.
От і навчився, усміхнувся Олег. Наступного року хату здаси кому сама захочеш. Я більше не буду радити.
Ввечері Соломія винесла на балкон два чайники духмяний чай і чорний кофе і мовчки сіла поруч із чоловіком. Внизу шурхотіли липи, а з відкритого вікна хтось наспівував щось безтурботно-літнє.
Олег глянув на дружину, оте добре й тверде обличчя, і подумав: «Хто справді свій, а хто чужий видно лише тоді, коли на кону не гроші, а довіра».
Він уважно взяв Соломію за руку, і більше не відпускав.
Теплого вечора, коли місто ледь дихало, вони вперше відчули: де чужі кінчаються там починається справжнє «ми».
