Село Верховина, загублене серед нескінченних полів та березових гаїв на Чернігівщині, дихало спокоєм. Вечірній вітер шепотів у листі, а ліхтарі ледве освітлювали вузькі вулички. Оксана, міцно стискаючи сумочку, підходила до кафе, де мав відбуватися її день народження. Але замість святкових голосів почула зрадницький шепіт, від якого серце стислося в грудях.
— Забий на цей ювілей, — ліниво протягнув Андрій, нахиляючись до вуха Тетяни, найкращої подруги Оксани. — Підем до мене. Оксана все одно не повернеться до ночі. — Його голос був сповнений самозадоволення.
— Так, звісно, — злегка насмішкувато відповіла Тетяна. — А коли вона повернеться? Мені що, у вікно вистрибати?
— Навіщо у вікно? — Андрій обхопив її за талію, його тон був впевненим. — Якщо скажеш «так», я Оксану вижену. Їй немає місця в моєму житті.
Оксана завмерла, наче приголомшена. Вона знала Тетяну — та ніколи не соромилася легких інтрижок. Але Андрій… Три роки вони були разом. Три роки вона чекала, коли він надіне їй обручку. Вони жили в його новій квартирі, купленій у кредит. Ремонт, рахунки, борги — все легло на її плечі. Оксана вважала це тимчасовим, вірила, що ЗАГС — лише формальність. Але тепер пелена спала з очей. Вона була для нього лише зручною дівчиною, мостом через фінансову прірву. Сім’ї у них не буде. Ніколи.
Півроку тому померла її мати. Тоді Андрій вразив її холодністю. Не поїхав на похорон, не допоміг з організацією, лише кинув байдуже:
— Продай там щось. Ти ж знаєш, у мене кредит, ремонт. Може, рідня позичить. А як продаси будинок, розрахуєшся.
«Розрахуєшся» — це слово різало, як ніж. Але Оксана тоді виправдала його: стомився, обмовився. Їй подобалася його мовчазна похмурість. «Чоловік, який усе тримає в собі, не зрадить», — хвалилася вона подругам. Тетяна сміялася разом із ними, приховуючи свої плани. Тепер правда випливла назовні, і Оксана, задихаючись від болю, почала відчайдушно махати таксі. Машина зупинилася, вона пнулася всередину, грюкнувши дверима.
— Швидше, швидше! — крикнула вона водієві, ніби вирятувалася від погоні.
Не встигла машина зрушити, як задзвонив телефон Андрія.
— Ти де? Я тут один, як дурень, усі тебе питають! Що трапилося? — його голос був сповнений брехні.
Оксана вимкнула телефон і в люті шпурнула його у вікно. Сльози котилися рікою, вона ридала, немов дитина, у якої забрали усе. Машина мчала, а Оксана, поринаючи у відчай, раптом зрозуміла, що не сказала адресу.
— Куди ми їдемо? — спитала вона, голос тремтів.
— Додому, — спокійно відповів водій.
Оксана оглянулася: машина неслася темною польовою дорогою, далеко від міста.
— Додому? Куди? — її серце забилося від страху.
— Тобі адресу назвати? — у голосі водія зазвучала насмішка, груба й загрозлива.
— Зупиніть! Зараз же! — закричала Оксана, паніка охопила її.
— Прямо у полі? — водій реготав. — Що ти тут робитимеш?
— Я в поліцію подзвоню! — випалила вона, але тут же згадала, що телефона більше немає. Вона розповіла цьому незнайомцеві все: про зраду, про свій біль. Він знав, що її ніхто не шукатиме. Викине в лісі — і кінець.
Оксана потягнулася до дверей, намагаючись відчинити їх на ходу, але в темряві пальці не знаходили ручки. Відчай накрив її з головою. «Нехай буде, як буде», — подумала вона. «Уб’є мене, і біль зникне». Сльози текли тихо, без надії.
Машина різко зупинилася. Водій мовчки відчинив їй двері.
— Виходь.
— Не піду! — Оксана раптом відчула палке бажання жити. Вона не здасться без бою.
— Не дурій, Оксано, — голос водія став м’якшим. — Ми приїхали.
Вона підвела очі й завмерла. Перед нею стояв Іван, її однокласник. Той самий, що після школи поїхав, зробив кар’єру десь у великому місті.
— Іване? — прошепотіла вона, не вірячи.
— А ти кого чекала? — він усміхнувся знайомою, теплою посмішкою.
— Ти що, таксист? — недовірливо спитала Оксана.
Іван розсміявся:
— Який таксист? Просто побачив, як ти махаєш, ніби під колеса кинутися збираєшся.
— А я… — Оксана замовкла, відчуваючи себе дурнуватою.
— Я все знаю, — Іван обійняв її за плечі. — Корисна поїздка. Ти ніколи не була такою щирою.
Оксана засміялася, сльози всихали, а на душі стало легше. Вона стояла біля свого дому у Верховині, і світ, здавалося, перестав валитися.
— Я через тебе повернувся, — тихо сказав Іван, торкаючись її пальців теплою долонею. — Як же добре, що ти не вийшла заміж…
