Оксана Василівна поправила білий халат і глянула на годинник. До кінця зміни залишалося ще чотири години, але втома вже давала про себе знати. У коридорі неврологічного відділення панував звичний метушливий ритм — медсестри клопотали між палатами, рідні хворих тихо розмовляли по кутах.
«Лікарю Коваленко, до вас відвідувач», — повідомила молода медсестра Наталка, заглядаючи у кабінет.
«Хто саме?»
«Родич пацієнтки з п’ятої палати. Сірко, здається».
Оксана Василівна кивнула і відклала карту хвороби, яку вивчала. Сірко. Це прізвище змусило її серце забитися частіше, хоча вона всіма силами намагалася стримувати емоції.
У кабінет увійшов стрункий чоловік років п’ятдесяти з сивиною на скронях і втомленими темними очима. Богдан Сірко тримав у руках пакет із фруктами та виглядав схвильованим.
«Доброго дня, лікарю. Як почувається моя дружина?»
«Сідайте, будь ласка», — Оксана Василівна вказала на стілець. «Стан Надії Олексіївни стабільний. Реакція на лікування добра».
Богдан полегшено зітхнув і провів рукою по волоссю.
«Слава Богу. Я так хвилювався увесь тиждень. Коли в неї стався напад, я подумав, що втрачаю її назавжди».
Оксана Василівна дивилася на нього і відчувала знайомий біль у грудях. Біль, що поселився там півроку тому та не давав спокою ні вдень, ні вночі.
«Богдане Івановичу, ваша дружина сильна жінка. Інсульт був не дуже обширний, мова вже відновлюється. З належним доглядом вона зможе повернутися до нормального життя».
«Дякую вам за все, що ви робите», — він подивився їй у вічі. «Я знаю, що ви працюєте з Надею більше, ніж інші лікарі. Вона сама мені казала».
Оксана Василівна відвела погляд. Так, вона дійсно приділяла Надії Олексіївні більше уваги, ніж іншим пацієнтам. Але не через професійний інтерес, а через почуття провини, яке гризло її зсередини.
«Це моя робота. Кожен пацієнт вартий уваги».
«Все одно, дякую. Можна я її відвідаю?»
«Звичайно. Тільки не перевантажуйте її довгими розмовами».
Богдан підвівся зі стільця, але не поспішав йти.
«Лікарю, а можу поставити вам особисте питання?»
Оксана Василівна напружилася.
«Слухаю».
«Ви одружені?»
Питання зависло у повітрі. Вона дивилася на нього і розуміла — це не просте цікавство. У його очах було те саме почуття, що і в неї.
«Ні», — тихо відповіла вона. «Не одружена».
«Зрозумів. Вибачте за нетактовність».
Він попрямував до дверей, але на порозі обернувся.
«Оксано Василівно, я хотів сказати… Якби обставини були іншими…»
«Не треба», — перебила вона. «Будь ласка, не треба».
Богдан кивнув і вийшов. Оксана Василівна залишилася сама в кабінеті, відчуваючи, як сльози підступають до очей. Вона підвелася і підійшла до вікна, за яким шелестів весняний дощ.
Все почалося у жовтні, коли Надію Олексіївну привезли з першим нападом. Тоді це був легкий мікроінсульт, і жінка швидко пішла на поправку. Але її чоловік Богдан щодня приходив у лікарню, приносив дружині домашню їжу, читав їй книжки, розповідав новини.
Оксана Василівна спочатку просто спостерігала за цією родинною ідилією з професійною цікавістю. Така турбота була рідкістю у її практиці. Зазвичай родичі відвідували хворих від випадку до випадку, а деяких і взагалі ніхто не відвідував.
Але поступово вона почала помічати, що чекає на появу Богдана у відділенні. Що прислухається до його голосу в коридорі. Що шукає привід затриматися біля п’ятої палати, коли він там.
А він, здавалося, теж почав звертати на неї увагу. Запитував про лікування дружини, дякував за турботу, іногда вони розмовляли про книги та фільми. Нічого зайвого, звичайна людська розмова.
Але почуття не питають дозволу. Вони приходять самі й осідають у серці, не рахуючись з обставинами.
Надія Олексіївна виписалася через три тижні. Оксана Василівна гадала, що більше їх не побачить, і намагалася забути той дивний жар, що відчувала під час зустрічей із Богданом.
Але у лютому в Надії Олексіївни стався повторний напад. Цього разу серйозніший. Її привезли на швидкій, Богдан був білий, як крейда.
«Лікарю, рятуйте її, будь ласка», — благав він, коли Оксана Василівна виходила з реанімації. «Вона для мене — все. Ми разом тридцять років».
Тридцять років. Оксана Василівна мисленно повторила ці слова. Тридцять років шлюбу, спільних спогадів, звичок, любові. А що в неї? Порожня квартира, робота і нерозділене почуття до чужого чоловіка.
«Ми зробимо все можливе», — пообіцяла вона.
І дійсно робила. Консультувалася з колегами, вивчала новітні методики, стежила за кожним зміною стану пацієнтки. Надія Олексіївна була не просто хворою, а друІ тепер Оксана Василівна стояла біля вікна, дивилася на дощ і розуміла — їхня любов назавжди залишиться тихим болем у серці, який ніколи не вилиться у щасливе майбутнє.
