Слухай, в мене така історія з цими моїми онуками і дочкою Ой, просто душу вивернуло.
Знову ти, мамо? свариться Орися, нащо ти дала їм ті магазинні калачі? Ми ж домовлялись: тільки печиво без глютену, оте з пекарні на Гоголя! Там суцільний цукор та пальмова олія! Ти хочеш, щоби у хлопців знову сипало на щоках чи під вечір були як свердлик на батарейці?
Я тільки зітхнула, збираючи крихти з хліба рукою. Ну що їй відповісти? Те «здорове» печиво по ціні як відпустка онуки плюнули: кажуть, картон. А прості медові калачі зїли, аж зі столу вітер здув крихти, так їм смакувало. Але я мовчки промовчала краще вже так, ніж сварка напопіл. Воно ж останні пів року тільки й сварок, що через той режим з харчами.
Орися єдина донька. Стоїть у кухні, крута, гарно вбрана до офісу, а сама тільки годинника поглядає затримується на роботі, а тут лекція про здоровий перекус важливіша за столичні корки.
Орися, вони ж були голодні після двору, обережно виправдовуюсь, полощу філіжанки. Борщ поїли з-під палки, друге глянули й відсунули. Чимось же треба підгодувати.
Мамо, енергія то складні вуглеводи, а не солодке, каже. Добре, побігла, Олег повернеться о восьмій. Дивись, щоб вправи з логопедії зробили. І жодних планшетів! Я історію перегляну.
Бах! двері, а разом із ними шлейф «Шанель» і напруга до стелі. Я присіла на стілець, спину ломить, аж хочеться заплакати. Мені вже шістдесят два. Два роки тому, під тихенький «давай ще посидиш на роботі, мамо», дочці й зятю піддалася пішла з посади головного бухгалтера у «Теплокомфорті», щоб внуками Тарасиком і Павликом зайнятися.
«Нащо тобі та бухгалтерія, мамо? умовляв зять Олег. Ми ж із Орисею квартиру виплачуємо, працюємо. А ти нам тил, а няня то чужа людина, ну її і грошей солідних варта. А з тобою спокійно і дітям добре».
Така картинка вимальовувалась: парк, казки, вареники, радість. А вийшло як завжди. Щоранку на шосту вставати, через пів міста їхати з Дарниці в ірпінську новобудову, де діти живуть, аби вранці Тарас і Павлик за мною тулилися. Орися та Олег вдосвіта виїжджають, повертаються поночі. На мені вся логістика: дитсадок, секції, ліки, поліклініки. Ще й обіди та вечері. Тарас життєрадісний шибеник п’ять років, Павло три, той весь у «Я сам». До вечора сил не залишалося: і замок будували з лего, і логопедичні «с» та «ш» тренували.
Битва за вечерю броколі й тут програли сосискам, які й сама на плиті варила, бачачи, як малі очі благали хоч трохи чогось знайомого. Потім ванна, казка Коли вхідні клацають Олег повернувся я з ніг валюсь.
Заходить мій зять, тягнеться до холодильника:
Орися ще не повернулась? питає, жуючи кусень батона з ковбасою.
Ще ні, затримується. Я вже піду, бо на маршрутку не встигну, а викликати таксі та зараз невигідно, гривня ж не резинова, кажу, пакуючи сумку.
Та йди, навіть не піднімає очей, спасибі. Двері закрий міцніше, той замок заїдає.
Я їду додому у вже майже порожньому автобусі, в вікно світиться нічний Київ, а всередині порожньо. Навіть «дякую» якось вийшло, ніби робот подякував Ніхто ж не спитав, як я чи не болить спина, чи не скачуть тиск та серце на цю дощову весну.
Усе кипіти почало на вихідних. Мені, як правило, субота і неділя то свята: сама собі хазяйка, книжки, базар, відпочинок. Але в пятницю дзвонить Орися:
Мам, в нас сімейна рада, поговоримо серйозно, приїзди в неділю пообіді, голос такий, ніби реферат невчасно здала.
Йду з капусняком у гості думаю, потішиться зять, любить він мій пиріг. Заходжу А атмосфера, наче мене на допит викликали. Дітей загнали на мультики, дорослі сідають за стіл.
Олег на ноуті відкрив таблицю, Орися блокнот розгортає Мій пиріг так сторонньо і самотньо тулиться поміж електроніки.
Мам, ми з Олегом проаналізували останнє пів року, Орися уникає погляду. Треба звести систему до ладу. Є багато недоліків.
Недоліків? у мене вже долоні мерзнуть.
Ми написали перелік, Олег обертає ноутбук екраном до мене там таблиця в Excel, кольори, бали…
Ось, пункт перший: харчування. Ти постійно порушуєш дієту дітей: калачі, сосиски, твої пиріжки суцільний цукор. Треба чітко по меню, яке я вивісила на холодильник.
Та вони ту зайчачу грудку й нюхати не хочуть, Орись Вони ж діти!
Харчові звички формуються змалечку, втручається Олег, другий пункт: режим. Павлик минулого тижня пізно ліг.
Скільки я вечорів ночами гладила тому Павликові живіт, коли у нього боліло… А їм суха дисципліна.
Третій пункт: розвиток. Тарас досі плутає кольори англійською. З карточками ти не займаєшся, замість цього машинки, парки! Нам потрібні результати: англійська, рахунок, читання.
Йому пять, Господи! виривається у мене. Хіба так у дитинстві можна? Ми ж рахуємо шишки в лісі, книжки читаєм
А шишки то минуле століття. І ще, закочує очі донька, ти їх балуєш, вони веревки вють з нас. Ти маєш бути суворішою: позбавляти солодкого, ставити в куток.
Слово «непрофесіонал» боляче різонуло.
І ще, підсумував Олег, ми зробили графік KPI (це такі показники ефективності) якщо не буде прогресу з англійської наймемо репетитора. Це гроші, а ми сподівались, ти справишся.
Я мовчу. За пирогом з капустою, що так і не торкнулися Я думала, це любов, це родина. А тут я невдалий фрилансер із претензіями від HR.
Тобто, список претензій? аж голос твердий.
Та ні, мамо! То ж точки росту! морщиться Орися.
Я зрозуміла, підіймаюсь, Олеже, скинеш мені файл? Я вивчу детально.
Звичайно, думав, зламалась нарешті.
Відходжу до вікна. Вчулася спиною, як на податковій перевірці:
Ви хочете ідеального вихователя, дієтолога, а ще кухаря і прибиральницю за сумісництвом. Англійська та знання Монтессорі само собою. А про гроші забули.
Які гроші? нервує Орисю.
Давайте порахуємо: няня-гувернантка у Києві мінімум 120 грн/год. Я у вас від восьмої до восьмої 12 годин, 5 днів це 60 годин. Помножити на 120 це сім тисяч двісті гривень на тиждень. Місяць десь 28 тисяч мінімум. Без надгодин. А ще готування обіду всім.
Олег всміхається криво:
Та ти ж бабуся! Які гроші?
А бабуся, Олеже, то жінка, що пече пиріжки й приходить у гості, а не працює домробітницею. А якщо ви мені KPI виставляєте це вже робота. А робота має оплачуватись. Рабство ж відмінили не шістдесят років тому!
Орися вривається:
Мам, як ти можеш гроші вимагати, ми ж рідня, ти ж онуків любиш!
Люблю понад усе, кажу, а сама ледь не плачу. Але два роки рвала спину й душу, а чую лише докори. Сьогодні все зрозуміла: я не допомагаю, я обслуга неналежного рівня. Досить. Я звільняюсь.
Що? обоє ледве дихають.
Знайдете няню по своїм вимогам, годує хай броколі, а я буду бабусею. Чашку чаю і пряники по неділях.
Повернулась, шарфик завязала.
Пиріг зїжте, він смачний. На все добре.
Вийшла у тишу. А за спиною тільки зойки: «А що ж ми тепер робитимемо?»
Додому мов на крилах, така легкість! Вперше за два роки ввечері не готувала їм обіду й не думала про зошити, звіти, кодекси. Заварила собі липовий чай, увімкнула старий «Вавилон ХХ» і телефон вимкнула.
Тиждень без зупину дзвонить спершу Орися, то благально, то вже майже злиться. Потім Олег душу вимотує: «В тебе ж серце, мамо, ти ж сама їх любиш». Я як кремінь:
Маю гіпертонію, лікар прописав спокій. Завтра ніяк, у мене запис до перукаря та театр із Галею. Ви ж люди сучасні, впораєтесь.
Вперше купила сукню для театру. Виспалась. Повернула собі життя.
Чутки з їхнього «фронту» доходили уривками: то беруть відгули, то няню одну змінили, потім агенцію підключили.
Через місяць, неділя. Приходжу бардак повний. Вприхожій черевики, на кухні гора немитого. Тарас і Павлик кидаються в обійми:
Ба! Бабуся! Тарас за шию, Павлик в ногу.
З кухні виходить чужа жінка, всім виглядом генерал.
Хлопці! Відлипли! гримнула так, що сама здригнулась.
Здрастуйте, я бабуся, представляюсь.
Галина Василівна, няня. Прошу не балувати хлопців, у нас режим. Зараз розвиваючі вправи, буркнула, глянувши у смартфон.
Діти пішли невесело, наче по конфіскацію іграшок. Зі спальні випливає Орися під очима темно, вигляд замучений.
Привіт, мамо, чаю? Галино Василівно, зробіть нам чаю.
То не моя робота, я з дітьми, не господарка, відповідає різко. Хочете чаю робіть самі. І до речі, зарплату за надгодини не виплатили: в середу лишилась на 15 хвилин довше.
Орися затиснула зуби, мовчки вмикає чайник.
Розмова не клеїться. Дивлюсь донька на межі, Олег і далі стирчить у компютері навіть на вихідні, няня шпигує кожен крок дітей.
Як вона? шепоче Орися на кухні.
З агентства. VIP-персонал, знає три мови, рекомендації з Києва.
Дорого?
Вісімдесят тисяч плюс додаткове харчування, крутить очима Олег, ще фермерських продуктів вимагає.
Зате професіонал, підмикаю.
Орися в очах сльози.
Мам, це жах. Діти блякнуть, Павлик почав писатися по ночах, Тарас проситься до тебе. Навіть мультфільми заборонила «шкідливо», а поки вони збирають пазли, зі смартфона не вилазить. І двох нянь вже змінили цього місяця ця хоч твереза і не краде. А грошей йде страх, вже кредитка в мінусі.
Дивлюсь, а серце розмякло. Але знаю як зараз уступлю через тиждень знов ті ж таблиці.
Не плач, тягну серветку. Раніше ж так не було, правда? З досвіду ж лише так і вчаться.
Мам, повернись? хрипить Олег. Ми тупили, зараз сусіда. Excel до рідної бабусі ми ж прости нас.
Орися підтакує, промокаючи сльози:
Ми все зрозуміли. Жодних списків! Кормі чим хочеш, аби діти були щасливі. Ми будемо платити! Більше, ніж за няню!
Я довго не відповідаю. У кімнаті Галина Василівна рве голос на Павлика за кубик
Оплат не треба, я ж бабуся, а не няня. Гроші це отрута для стосунків. Але і себе знову зжирати не дам.
Даю їм свій папірець: знаю, щось подібне стане.
Записуйте: я з дітьми три дні на тиждень: вівторок, середу, четвер, з 9:00 до 18:00, не хвилиною пізніше. Вечори й вихідні мої. Інші дні самі, або наймайте когось.
Домовились! Олег.
І друге: не вчіть мене поводитися з онуками. Я Орисю виростила, нічого, людина. Як вважаю, що хлопцю треба калач для щастя буде калач. Хочете контролю дзвоніть няні.
Та хвала тобі, мамо! Орися аж сміється крізь сльози.
І останнє: повага. Якщо тільки чую слово «непрофесійно» чи бачу гримасу через немиту тарілку розвертаюсь і йду. Я допомагаю з дітьми, а не працую домробітницею. Весь побут на вас.
Обіцяємо! Приберемо, ще й клінінг замовимо!
Ну от і помирилися, кажу, ідіть уже Галинівну звільняйте у мене серце не витримує на це дивитися.
Галинівна, буркнувши про неустойку (Олег усе оплатив, аби лиш поїхала), залишила квартиру. Нарешті запала тиша.
Ба! Павлик потряс мене за живіт, та зла тьотя вже не прийде?
Не прийде, малюк. Вона пішла назавжди.
Ми будемо пекти пиріжки? питає Тарасик з надією.
Будемо. Тільки у вівторок. А зараз ба на годинку з вами посидить, книжку почитає, і додому у ба теж заслужений відпочинок.
Ввечері Олег сам замовив мені «Убер». Орися запакувала смаколики з холодильника. Довго прощались, обіймали, як ніби у відпустку їду на море.
Їду та посміхаюсь знаю, далі буде по-людськи. Так, непросто побут знову спробує втягнути, діти будуть вередувати; але тепер у мене броня. Я знаю свою ціну. І тепер її знають вони.
Поки не даси людям порівняти різницю, тебе не оцінять. Любов це сила, але здорові межі цю любов лише зміцнюють. Excel хай для офісу лишають. А у бабусі свої правила, перевірені часом і серцем.
Дякую, що дослухала цю історію, друже. Обіймаю.
