Орися вперше почула виття в суботу, коли верталася з нічної зміни. Протяжне, тужливе — аж мороз по шкірі. Вона зупинила машину біля хати, прислухалася. Виття долинало звідкись зі сторони їхньої ділянки.
Вийшла з машини — і побачила. Біля самісінького паркану, там, де стара горобина росте, сидів пес. Невеличкий, рудуватий, худий аж ребра випинали. Морду задер до неба — і виє, виє.
— Гей, ти! — гукнула Орися. — Геть звідси! Всіх побудиш!
Пес замовк, опустив голову. Глянув на неї — і в тому погляді було щось таке, що Орися мимоволі відступила.
— Іди вже, — махнула рукою Орися втомлено. — Ніколи мені.
Лягла спати під ранок, а в голові все це виття крутилося.
— Чула вночі собаку? — спитала вранці свекруха Параска Іванівна, коли Орися вийшла на кухню. — Усю ніч вила, зараза! Я вже думала, то сусідський Бровко — перед покійниками вони так виють.
— Не Бровко, — озвалася Орися. — Бродячий якийсь. Біля нашого паркану сидів.
— Тьху ти! — сполошилася свекруха. — Прогнати треба! Це ж до біди, коли чужа собака біля хати виє. Я сіль на подвір’я посиплю — відвадить.
Орися промовчала. Не вірила вона в ці прикмети. Хоча мати її, царство небесне, завжди казала: собака ніколи просто так не виє. Або смерть чує, або горе.
Увечері чоловік Олег повернувся з роботи пізно, злий як чорт.
— Знову скорочення, — гепнув портфелем у куток. — Втретє за пів року! Скоро половину цеху на вулицю викинуть.
— А може, обійдеться, — спробувала заспокоїти Орися. — Ти ж у них найкращий майстер.
— Ага, найкращий, — скривився Олег. — Усі найкращі. А начальству байдуже. Їм би папірці гарні намалювати та премію собі намалювати.
Сіли вечеряти мовчки, кожен думав про своє. Шестирічний Костик куняв над тарілкою — у садочку нагулявся. Параска Іванівна в’язала, губи стулила — ознака, що розмовляти не треба.
Вночі виття повторилося. Протяжне, заунишне. Орися схопилася, підійшла до вікна. Пес сидів на тому ж місці, під горобиною. Олег прокинувся, вилаявся крізь сон:
— Що за чортівня! Прогнати треба мерзотника!
Вискочив у двір у трусах і капцях, галасував, розмахував руками. Пес відбіг метрів на десять, сів. Олег кинув у нього дрючком — не влучив. Вернувся до хати, грюкнув дверима так, що шибки забряжчали.
— Завтра отруту покладу, — пообіцяв. — Набридло!
— Олегу, не можна ж так, — почала було Орися.
— Можна! — гримнув чоловік. — Ще чого, через якогось пса всю сім’ю будити!
Орися лягла, але заснути не змогла. Лежала, дивилася в стелю. А в голові крутилася одна думка: що, як мати мала рацію? Що, як справді до біди?
Вранці пішла до паркану. Пес лежав під горобиною, згорнувшись калачиком. Голову підняв, подивився. Не втікає, не гарчить — просто дивиться.
— Ти чого тут тиняєшся? — спитала Орися тихо. — Дім свій маєш? Господарі?
Пес заскавулів тихенько. Встав, підійшов до паркану. Почав лапами шкребти, рити землю. Орися нагнулася, придивилася. Під парканом ямка була — пес явно намагався підкоп зробити.
— Навіщо тобі до нас? — дивувалася Орися вголос. — Чого треба?
Пес перестав копати, витріщився на неї.
— Гаразд, — зітхнула Орися. — Зачекай тут.
Вернулася з мискою води та залишками вчорашнього борщу. Просунула під парканом.
— На, їж. Тільки вити припини, бо чоловік точно отруїть.
Так минув тиждень. Щоночі — виття. Олег щодалі зліший, свекруха голосила про лихі знаки. А Орися далі носила псові їжу. Та пес однаково худнув на очах.
— Слухай, Орисю, — сказала сусідка Оленка через паркан, — а ти знаєш, чий це пес?
— Бродячий, мабуть.
— Ну да, як же, бродячий, — хмикнула Оленка. — Я вчора з Оксаною Петрівною говорила, вона в домі через два від вас живе. Каже, ця собака раніше у Кудряшів жила. Пам’ятаєш Кудряшів?
Орися пригадала. Літнє подружжя, тихі, інтелігентні. Давно вже переїхали кудись. Дім продали молодій сім’ї.
— Ну і що?
— А те, що в них син був. Олегом звали, здається, чи Ігорем. Точно не пам’ятаю. Так от, він рік тому загинув. На дорозі. П’яний водій збив.
Дрижаки побігли спиною в Орисі.
— І?
— І кажуть, що цей пес їхнього сина був. Після похорону втік з дому, шукали його місяць — не знайшли. А тепер, бач, вернувся. Тільки дому вже нема — чужі люди живуть. От він і виє. За господарем сумує.
— Бабусині казки, — відмахнулася Орися, але серце вривалося.
Увечері розповіла цю історію за вечерею. Олег фиркнув:
— Дурниці все це. Собаки не пам’ятають стільки часу.
— Пам’ятають, — несподівано подала голос Параска Іванівна. — Ще як пам’ятають. У мене в селі сусідка була, так у неї собака чотири роки чекала сина з війни. Щодня на дорогу виходила. А коли він загинув — вила тиждень, а потому здихала прямо на ґанку.
Зависла тиша. Костик злякано глянув на бабусю.
— Мам, а наш пес теж помре? — спитав хлопчик тихо.
— Не наш він, — буркнув Олег. — І взагалі, годі про це!
Вночі Орися не витримала. Коли знову почалося виття, накинула халат і вийшла надвір. Підійшла до паркану. Пес сидів задерши морду. Вив так, наче душу з себе витягав.
— Чого ти хочеш? — прошепотіла Орися. — Чого тобі від нас треба?!
Пес замовк. Повернув голову до дому Кудряшів. Вірніше, до того дому, що колись їм належав. Заскавулів, ніби когось кликав.
— Господаря твого немає, — сказала Орися. — Розумієш? Немає. Давно вже нема.
Простягла руку, погладила собаку по голові. Пес не відсахнувся. Заплющив очі.
Так вони й сиділи. Жінка й собака. Під зоряним небом, у тиші нічного селища.
— Ходімо, — сказала Орися. — Ходімо додому. Він не вернеться. Але ти можеш у нас жити. Хочеш?
Пес розплющив очі. Подивився довго, вивчаюче. Ніби вирішував — чи вірити.
— Ходімо, — повторила Орися. — Я обіцяю — ми тебе не скривдимо.
Встала, пішла назад. Пес підвівся слідом. Брів повільно, втомлено. Орися озирнулася — він іде.
Орися відчинила хвіртку.
— Заходь.
Пес завмер на порозі. Потім зробив крок. Ще один. Переступив поріг.
Тієї ночі виття не чули.
Уранці Олег спустився на кухню і роззявився. На старому килимку біля печі спав рудий пес. Орися варила кашу.
— Ти що, приволокла цю шавку до хати?! — вибухнув чоловік.
— Тихше! — шикнула Орися. — Костика розбудиш.
— Я сказав — ніяких собак у хаті!
— А я сказала — залишаємо, — спокійно відповіла Орися. — І крапка.
Олег витріщився на жінку. Вона ніколи йому не перечила. Ніколи.
— Орисю, ти…
— Я все вирішила, Олегу. Собака залишається. Якщо не подобається — двері он там.
Зависла тиша. Пес підвів голову, глянув на них. Спокійно, без страху.
— Щоб тебе, — махнув рукою Олег. — Роби що хочеш!
Грюкнув дверима, пішов на роботу. Параска Іванівна, що спостерігала сцену з коридору, тільки головою похитала:
— Ох, Орисю, доконала ти чоловіка. Через якогось пса.
— Не пса, мамо, — тихо відповіла Орися. — Не пса.
Назвали пса Рудим — за кольором шерсті. Костик перший подружився з ним. Виявилося, собака знає команди, вміє приносити м’яча, не гавкає без діла. Вихований, коротше.
Рудий прижився швидко. Спав у передпокої, їв мало, на вулицю просився. Ідеальний пес. Але було в ньому щось. Ніби чекав чогось. Часто вставав ночами, підходив до дверей, принюхувався.
Через два тижні сталося.
Олег прийшов із роботи чорний як хмара.
— Все, — сказав він, сідаючи за стіл. — Звільнили. Із завтрашнього дня я вільний.
Орися похолола.
— Як звільнили?
— А ось так! Скорочення штату. Половину майстрів викреслили. Я в їх числі.
— Але ти ж…
— Що я?! — вибухнув Олег. — Найкращий майстер? Досвідчений спеціаліст? Та їм байдуже! Їм молодих подавай, яким копійки можна платити!
Вдарив кулаком по столу. Костик здригнувся, притиснувся до Орисі. Рудий, що дрімав у кутку, підвів голову.
— Що тепер робитимемо? — прошепотіла Орися. — На одну мою зарплату нам не прожити.
— Отож! — Олег підвівся, заходив кроками кухню. — Кредит за дім платити треба, машина на ладан дихає, дитину годувати. А в мене ні роботи, ні перспектив!
— Знайдеш щось, — спробувала заспокоїти Орися, хоча сама розуміла — з роботою в селищі туго.
— Ага, знайду! Мені сорок п’ять, кому я потрібен?
Наступні дні були як кошмар. Олег пив. Не сильно, але часто. Дратувався через дрібниці. З матір’ю сварився, на Костика кричав. Орися ходила на роботу як на каторгу — вернешся додому, а там новий скандал.
Рудий у цей час став дивно поводитися. Ходив за Олегом по п’ятах. Дивився, не відриваючись. Коли чоловік пив — лягав біля його ніг, скавулів тихенько.
— Забери свою шавку! — гаркав Олег. — Сил нема дивитися на неї!
Але Рудий не відставав.
У четвер увечері Орися затрималася на роботі. Інвентаризація, керівництво примусило залишитися. Вернулася об одинадцятій. Дім темний, у дворі тихо. Дивно — зазвичай чоловік телевізор до півночі дивиться.
Відчинила двері — і побачила.
Олег лежить на підлозі в передпокої. Без свідомості. Поряд порожня пляшка. А над ним стоїть Рудий, гавкає, шкрябає лапою, смикає за рукав.
— Олегу! — кинулася Орися до чоловіка.
Мацала пульс — слабкий, але є. Дихання поверхневе. Запах алкоголю стояв такий, що дихати нічим.
— Мамо! — загорлала Орися. — Мамо, викликай швидку!
Параска Іванівна вискочила з кімнати, ахнула.
— Господи, що з ним?!
— Не знаю! Викликай швидку, швидко!
Рудий не відходив від Олега. Скавулів, облизував обличчя. Орися раптом зрозуміла — якби не пес, вона могла б знайти чоловіка надто пізно. Алкогольне отруєння, лікарі потім сказали. Ще трохи — і не відкачали б.
У лікарні Олег пролежав три дні. Вернувся дому схудлий, постарілий.
— Прости, — сказав він Орисі, коли залишилися самі. — Я не знаю, що на мене найшло.
— Тихше, — поклала вона руку йому на плече. — Головне, що все обійшлося.
— Собака врятував, так? — Олег глянув на Рудого, що лежав біля дверей. — Я пам’ятаю смутно — він гавкав, не давав мені заснути. Я намагався його прогнати, а він шкрябався, вив.
Орися кивнула, не довіряючи собі говорити.
— Дивно все це, — вів далі Олег. — Ніби він знав. Ніби спеціально не давав мені відключитися.
— Може, й справді знав.
Олег помовчав, потім покликав:
— Рудий, іди сюди.
Пес підійшов обережно. Олег простяг руку, погладив його по голові.
Рудий лизнув йому руку. І в очах собаки щось змінилося.
Минуло пів року.
Олег знайшов роботу — не таку престижну, як колись, але стабільну. Кинув пити. З сім’єю став м’якшим. Рудий став повноправним членом родини — Параска Іванівна підгодовувала смаколиками, навіть Олег тепер вечорами з ним гуляв.
Орися стояла біля вікна, спостерігаючи, як чоловік і собака вертаються з прогулянки. Олег щось розповідав Рудому, той уважно слухав.
— Мам, а звідки Рудий узявся? — спитав якось Костик.
— Не знаю, сину, — відповіла Орися чесно. — Просто прийшов. Коли нам було погано — прийшов.
— І допоміг?
— І допоміг.
— Мабуть, він добрий чарівник, — вирішив хлопчик. — У собачій шкурі.
Орися всміхнулася. Може, Костик і мав рацію. Хтозна.
А вночі їй приснився сон. Молодий хлопець стоїть біля дороги, гладить рудого пса.
Пес скавулить, треться об ноги господаря.
— Іди, — каже хлопець. — Не хвилюйся за мене.
І розчиняється в ранковому тумані.
Орися прокинулася в сльозах. Встала, підійшла до передпокою. Рудий спав на своєму килимку. Спокійно, розмірено дихав.
Пес розплющив одне око, глянув на неї. І знову заснув.
А вранці, коли всі снідали, Костик раптом сказав:
— Мам, а Рудий усміхається. Дивись!
І справді — морда в пса була якась задоволена. Ніби він виконав своє призначення.
Орися підійшла, присіла поряд, обняла собаку. Той поклав їй голову на коліна.
— Ми тебе любимо, — шепнула Орися.
Рудий тихенько зітхнув. І заплющив очі, довірливо притулившись.
Десь далеко, за межами цього світу, молодий хлопець стояв біля світлої річки й усміхався. Його друг знайшов новий дім. І нову любов. А отже, все правильно. Все, як має бути.
