Без долі немає щастя
Та як ти могла дозволити собі таке, недоумку?! Хто тепер захоче тебе з дитиною на руках? І як ти його виростиш?! Не чекай від мене допомоги, зрозумій! Я тебе виростила тепер маєш сама нести свою ношу! Іди геть з мого дому, забирай речі, щоб і не бачила тебе!
Олеся стояла, опустивши очі в підлогу, під вигуки тітки. Остання надія, що Олена Михайлівна дасть притулок бодай на декілька тижнів, доки знайде роботу, згасла в одну мить.
Якби жива була мама
Тата вона й не памятала, а маму втратила, коли їй було пять: маму збила автівка на пішохідному переході. Соціальні служби хотіли відправити Олесю до інтернату, та тоді зненацька зявилась далека родичка двоюрідна сестра матері, що й узяла дівчинку під опіку.
Жили вони на околиці невеликого містечка на півдні України, де літо спекотне, а зима сльотива. Голодною Олеся ніколи не була: одяг носила пристойний, зростала працьовитою у домі з подвірям і городиною завжди вистачало справ. Маминої ласки бракувало, та на те життя.
У школі добре вчилась. Закінчивши ліцей, вступила на факультет педагогіки. Студентські роки пролетіли швидко, і ось з дипломом у руках вона поверталася у місто дитинства. Та цього разу серце було важким.
Іди вже, щоб очі мої тебе не бачили!
Тітко Олено, прошу…
Сказала іди!
Взявши валізу, Олеся вийшла під палюче сонце. Як вона докотилася до цього? Зганьблена, відкинута, ще й животик трохи помітний не змогла приховати свою вагітність, та й брехати собі не вміла.
Що робити, куди йти? Від думок голова обертом ішла: не бачила шляху, поки її не зупинив лагідний голос:
Водички хочеш, дитино?
Жінка в літах, кремезна й привітна, подивилася уважним поглядом.
Заходь, якщо з добром.
Дала Олесі кухоль холодної води. Дівчина вмостилася на лавці в тіні старої груші й жадібно випила.
Можна трохи перепочити? Сонце нестерпне
Сідай, не соромся. Де ти живеш? Бачу, з речами.
Тільки закінчила університет, намагаюся знайти роботу в школі, а жити ніде Може, підкажете, хто здає кімнату?
Жінка, на імя Ганна, уважно оцінила молоду співрозмовницю. Дівчина чиста, але втомлена, з темними колами під очима.
Можеш у мене пожити. Дорого не прошу, тільки плати вчасно. Якщо влаштовує, ходімо, покажу кімнату.
Радіючи новій знайомій і додатковому заробітку в невеличкому містечку, Ганна провела Олесю до невеликої кімнатки з вікном у сад. Старе ліжко, шафа та стіл все, що треба.
У найближчі дні Олеся влаштувалась та допомагала Ганні по господарству. Вечорами вони сиділи на ганку під виноградом, пили чай і розмовляли про життя.
Вагітність минала спокійно. Олеся щиро розповіла про своє: про Артема, хлопця з університету, сина заможних батьків, який зник, дізнавшись про дитину. Залишені ним кілька тисяч гривень всі її заощадження.
Добре, що не позбулася маляти, пробурмотіла Ганна. Дитина нізащо не винна. Ще побачиш принесе тобі щастя.
У лютому почалися перейми. Ганна повезла Олесю до лікарні. Там вона народила хлопчика, міцного й здорового, якого назвала Іван. У палаті медсестра розказала про дівчинку, матір якої залишила немовля й втекла відразу після пологів.
Хтось може нагодувати цю крихітку? Вона слабенька, спитала санітарка.
Олеся обережно взяла дитину на руки. Малюсінька, біленька, мов сніжок.
Галиною тебе назву, прошепотіла.
Коли зявився батько дівчинки, військовий капітан Василь Стельмах, усе змінилося. У день, коли Олесю виписували з лікарні, на неї чекала автівка, прикрашена синіми й рожевими кульками. Капітан допоміг їй сісти та передав два пакунки блакитний і рожевий.
Містечко ще довго гуділо про весілля, яке справили згодом. Капітан, пройнявшись добротою дівчини, зробив їй пропозицію. Олеся, тримаючи на руках Іванка й усиновлену Галину, вступила у нове, світле життя.
Хто б міг подумати, що спекотного літнього дня кухоль холодної води здатен так змінити долю одразу кількох людей? Таке воно, життя: перегортає сторінки, про які навіть не здогадувався. А найцінніше не втрачати віру в себе і відкритість до добра, бо саме тоді щастя обовязково знайде дорогу до твого серця.