«Поки не розлучиться — не отримає від нас ні копійки»: Я заявила доньці, що більше не буду їй помагати, поки вона не покине свого ледаря
Щодня в нашому домі лунають сварки — не через мене чи чоловіка, а через зятя. Ця «знахідка» моєї доньки виявилася справжнім майстром нічогонеробства. Він не працює вже рік — хіба що десь підробляє, а решту часу розважає диван. Донька тягне на собі всю родину та виховує двійнят, перебуваючи у декреті. А він? Він просто існує.
Донька, звісно, не може повноцінно заробляти — малі вимагають уваги. Я запропонувала допомогу. Але з умовою. Так, жорсткою і чіткою: більше не дам ні гривні, поки вона не розлучиться з цим нахлібником. Бо допомагати їй — означає годувати і його. А я не збираюся фінансувати чиюсь лінь.
Спочатку мені не подобався Ярослав. Сподівалася, що все обійдеться, що вона опам’ятається. Та на жаль — одружилися. Молодість, кохання, ілюзії — затуманили їй розум. А тепер ми розгребаємо наслідки.
Ми з чоловіком віддали їм бабусину квартиру. Там раніше жили квартиранти, і це був наш єдиний додатковий дохід до пенсії. Але у «молодих» не було грошей на оренду, і ми пішли їм назустріч. Я лише просила — зробіть косметичний ремонт, оновіть, щоб дітям було затишно.
Ярослав і тут показав себе:
— Я цим займатися не буду. Я не будівельник, я — творча особистість. Нехай це роблять ті, кому за це платять.
А на які гроші, прошу? Він не заробив навіть на шпалерний клей. Все, що він вміє — це розмірковувати про «важке життя» та нарікати на невдачі. Працювати по вечорах не може, у вихідні «має право відпочивати». Звик, мабуть, що все йому винні.
Коли я відверто сказала, що він ледар, він образився. «Ви до мене необ’єктивні». А донька? Замість підтримки почала докоряти:
— Через вас ми знову посварилися. Навіщо ви втручаєтесь?
Я вирішила відійти. Але попередила: якщо вляпалася — вибирайся сама. Не бігай із простягнутою рукою. Але коли дізналася, що вона вагітна двійнею, усе в мені обірвалося. Думала, Ярослав візьметься за розум, та де там — нуль реакції. Довелося робити все нам: і ремонт досилати, і ліжечка шукати, і навіть по лікарях возити. А він — як сидів із ноутбуком, так і сидить.
Олена хоч і намагалася, але було видно — почала усвідомлювати, з ким зв’язала долю. Разом ми ледве-неледве, але підготували квартиру. Власними силами. Він, звісно, потім купив щось на розпродажі, але це не виправдання. Коли в тебе сім’я, треба бути чоловіком. А він — просто мешканець у будинку, де все роблять інші.
Потім ми дізналися, як вони виживають — оформили кредитку. Мовчали. Ховалися. А потім — дзвінок:
— Мам, ми не витягуємо. Допоможи…
Я була в лютості.
— Олено! Ти народила дітей від чоловіка, який навіть гвинтика не закрутить! Як ти збиралася тягнути це все?
— У нас просто тимчасові складнощі…
— Які?! У тебе є житло, у тебе є батьки, які все тягнуть. А він навіть роботу знайти не може — то зарплата маленька, то їхати далеко, то графік не підходить!
— Мам, ти не розумієш… Він шукає! Просто не хоче працювати за копійки!
— Зате ми живемо на ці копійки! Ти, твої діти, він — за наш рахунок!
Мені набридло. Я більше не хочу бути «дойною коровою». Сказала:
— Поки не розлучишся — забудь дорогу до нашого дому. Більше ні копійки. Хочеш жити з ним — живи. Але сама.
Вона розплакалася.
— Ви хочете, щоб мої діти росли без батька?
А я сказала те, що давно тримала в собі:
— Краще без батька, ніж із таким. Без прикладу чоловіка, який живе за чужий рахунок.
Я мати. Але я більше не хочу бути жертвою. Хочу, щоб моя донька ростила дітей з чоловіком, а не з тягарем. Хочу, щоб вона поважала себе. А не бігала по допомогу, поки він чаює з печивом. Я дала все, що могла. А тепер — годі.
