Не попередив… Просто поставив перед фактом: як кохання обернулося гірким розчаруванням
Мене звати Соломія. Мені двадцять сім років. Я впевнена в собі, гарна, з хорошою роботою і стабільним заробітком. У мене були мрії — прості й зрозумілі: вийти заміж, народити двоє дітей і одного дня сісти за кермо власного авто, купленого на чесно заробити гроші. Я не ганялася за багатством, мені хотілося лише любові і спокою.
Рік тому я познайомилася з Богданом. Він видавався дорослим, надійним, із врівноваженим характером і м’якою усмішкою. Я закохалася, як, мабуть, кохаються лише раз у житті. Ми почали зустрічатися, і незабаром він запропонував мені переїхати до його квартири у Львові. Я не вагалася.
Але мої батьки були категорично проти.
— Він уже був одружений, Соломіє! Не зумів зберегти сім’ю — значить, проблема в ньому, — казала мати, дивлячись на мене з тривогою.
Батько теж не приховував неприязні. Але я вважала, що кожен має право на другий шанс. І я поїхала. Привезла валізи, одяг, книжки, трохи домашнього затишку. У той момент я навіть не замислювалася, що, переступаючи поріг квартири, я переступаю і межу довіри.
На кухні за столом сидів хлопчик років семи.
— Це мій син, Ярема. Він житиме з нами, — спокійно повідомив Богдан, ніби йшлося про кошеня, а не про дитину, якій я не була готова стати мачухою з першого ж дня.
Я оніміла.
— Чому ти не сказав мені про це раніше?
— А що б змінилося? — знизав плечима він. — Його мати поїхала жити до нового чоловіка в Одесу, і їй зараз заважає дитина. Нам удвох із ним не впоратися, ти ж доросла жінка…
Я намагалася переконати себе, що справлюся. Я завжди любила дітей. Думала, знайдемо спільну мову, подружимося. Але все пішло не так.
Ярема виявився дратівливим, вередливим, погано вихованим. Він ображав мене, влаштовував істерики, кричав, що я «погано готую» і «смерджу чужим запахом». Як тільки Богдан наближався до мене, хлопчик починав ревнувати й голосно вимагати уваги.
Я страшенно втомлювалася. Повертаючись з роботи, мила підлогу, прала, готувала, а потім ще й мусила возитися з дитиною, яка мене відверто ненавиділа. Я намагалася — пропонувала допомогти з уроками, грати разом, читати казки. Він мовчки відвертався або кликав батька. Лише батько для нього існував.
Коли я скаржилася Богданові, він відмахувався:
— Ну, звикай, ти ж доросла жінка. Будь суворішою. Не хочеш — не звертай уваги. Дитина, що з неї взяти?
Я стискала зуби. Але кожного вечора я відчувала, як у мене опускаються руки. Я перестала хотіти повертатися додому. Я перестала відчувати себе коханою.
І ось одного дня я не поїхала додому. Я поїхала до тітки в Івано-Франківськ. Просто вимкнула телефон і зникла на добу. Коли наступного ранку я подзвонила Богданові, він був холодним. Я спробувала пояснити:
— Богдане, нам потрібно поговорити. Ти не попередив мене, що ми житимемо втрьох. Я не була готова до цього. Я не можу знайти спільної мови з Яремою. А ти мене не підтримуєш…
— Підтримувати? Ти ж доросла! Ти не впоралася з дитиною — це твоя проблема. Ти провалила перевірку.
— Яку перевірку? — здивувалася я.
— На міцність! Ти втекла. Значить, ти менТи втекла. Значить, ти мені не підходиш, — холодно відповів він.
