Без «маєш»
Антон відчинив двері й побачив на кухонному столі три тарілки із засохлими макаронами, перевернуту пусту баночку з-під йогурту й розкритий зошит у клітинку. Наплічник Кості лежав посеред коридору, а Марічка сиділа на дивані, втупившись у смартфон.
Антон поставив сумку біля взуття, роззувся. Хотів зауважити про тарілки, але раптом горло стиснулося від втоми, тому він просто підійшов до столу, взяв одну тарілку й відніс до миття.
Тату, я помию потім, сказала Марічка, не відриваючи очей від екрана.
Добре.
Він відкрутив воду, підставив тарілку під струмінь. Макарони розмякли, попливли до зливу. Він вимкнув воду й завмер, дивлячись на мокрий посуд.
Марічко, а Костя де?
У себе. Математику робить.
А ти?
Я все зробила вже.
Антон витер руки рушником і рушив у кімнату сина. Костя лежав на килимі, підперши голову кулаком, у зошиті було зроблено з півтора задачі.
Привіт, сказав Антон.
Привіт.
Як справи?
Нормально.
Уроки?
Роблю.
Антон сів на край ліжка. Костя кинув на нього короткий погляд і знову уткнувся в зошит.
Тату, щось сталося?
Та нічого, сказав Антон. Втомився, мабуть.
Він і сам не знав. Зранку дзвонила мама, просила приїхати допомогти з шафою, на роботі нарада затягнулася до шостої, у метро взагалі яблуку ніде впасти. А тепер він сидів у кімнаті Кості й усвідомлював, що не хоче говорити про посуд, про уроки, про порядок. Не хоче бути просто людиною, яка прийшла додому й відразу «включилася».
Слухай, ходімо на кухню, зберемося разом, сказав він. Всі разом.
Навіщо?
Поговорити.
Костя скривився.
Знову про трійку з української?
Ні. Просто поговорити.
Тату, я ще не доробив домашку.
Доробиш потім. Пять хвилин.
Він підвівся, вийшов і покликав Марічку. Вона підняла погляд, роздратовано зітхнула.
Справді?
Справді.
Вона кинула телефон на диван і пішла за батьком. Костя виліз зі своєї кімнати, зупинився на порозі кухні, наче вагаючись.
Антон сів за стіл, відсунув зошит. Марічка сіла навпроти, Костя на краєчок стільця.
Що сталося? спитала Марічка.
Нічого не сталося.
То навіщо?
Антон подивився на неї, потім на Костю. У Кості були розгублені очі, ніби він чекав чогось поганого.
Просто хочу поговорити, промовив Антон. По-справжньому. Без отого «маєш зробити уроки», «маєш помити посуд» й усякого іншого.
Тобто тепер можна не мити посуд? обережно перепитав Костя.
Помиємо пізніше. Я про інше.
Марічка схрестила руки.
Ти сьогодні якийсь дивний.
Дивний, згодився Антон. Мабуть, бо втомився прикидатися, що все добре.
Запала тиша. Він намагався підібрати слова, а в голові була пустка.
Я не знаю, як це сказати, почав він. Мені здається, ми всі тільки вдаємо. Я повертаюся додому, ви начебто спокійні, я вдаю, що все добре. Ми говоримо про школу, про вечерю, а насправді взагалі мало що говоримо.
Тату, ти нас вантажиш, тихо сказала Марічка. Навіщо?
Не знаю. Може, бо сам ледве справляюся й боюся, що ви також не справляєтеся, а я цього не помічу, бо вічно у своїх турботах.
Костя насупився.
Я справляюся.
Справді? Антон глянув на нього. Тоді чому останні кілька тижнів ти засинаєш аж після опівночі?
Костя змовчав, втупився в стіл.
Я чую, як ти крутишся по ночах, сказав Антон. А вранці встаєш такий, ніби зовсім не спав.
Просто не хочеться спати.
Костю.
Ну що?
Скажи, як є.
Костя смикнув плечима, відвернувся.
В школі все нормально. Домашку роблю. Що ще?
Марічка втрутилася:
Тату, навіщо ти його допитуєш?
Я не допитую. Я хочу зрозуміти.
А він не хоче говорити. І це його право.
Антон перевів погляд на дочку.
Добре. Тоді скажи ти, як у тебе.
Вона скривилася:
В мене? Все гаразд. Вчуся, спілкуюся з подругами, все як треба.
Марічко.
Вона замовкла, відвела очі.
Що?
Ти ж майже місяць майже не виходиш з дому. Двічі подруги кликали ти відмовилася.
І що? Мені не хотілося.
Чому?
Вона стиснула губи.
Бо втомилася від них, від їхніх розмов про хлопців та всяку дурню. Добре?
Добре, сказав Антон. Просто я бачу, ти якась сумна.
Вона сіпнула головою, наче стряхнула щось.
Я не сумна.
Добре.
Він замовк. На кухні стояла тиша, лише холодильник гудів у кутку.
Послухайте, повільно сказав він, я зараз не хочу вас повчати. І не хочу, щоб ви мене заспокоювали. Просто скажу, як є: мені страшно. Щодня. Боюся, що не вистачить грошей, що бабуся захворіє й не зізнається, боюся втратити роботу. Боюся, що у вас щось на душі, а я навіть не знатиму, бо замкнутий у своїх думках. Я втомився робити вигляд, що контролюю все.
Марічка моргнула й уважно подивилася на нього.
Але ж ти дорослий, тихо сказала вона. Маєш, наче, справлятися.
Я знаю. Але не завжди справляюся.
Костя підняв голову.
А якщо ти не впораєшся?
Не знаю, чесно відповів Антон. Мабуть, доведеться просити допомоги.
У кого?
У вас, наприклад.
Костя розгублено подивився.
Але ми ж діти.
Так, діти. Але ви теж частина цієї родини. І іноді мені треба, щоб ви сказали мені правду. Не «все добре», а як є насправді.
Марічка провела рукою по столу, збираючи невидимі крихти.
А навіщо тобі знати?
Щоб не бути самому.
Вона підняла погляд і він побачив у її очах щось схоже на розуміння.
Мені страшно ходити до школи, раптом промовив Костя. Там один хлопець каже, що я дурний. Щодня так каже. І всі сміються.
Антон відчув, як у грудях стиснулося.
Як його звати?
Не скажу. Бо ти підеш розбиратися, і стане гірше.
Я не піду. Обіцяю.
Костя подивився уважніше.
Чесно?
Чесно. Але мені треба знати, що ти не сам.
Костя кивнув, опустив голову.
Я не сам. Є Діма, він нормальний. Ми разом сидимо.
Добре.
Марічка зітхнула.
Я не хочу до університету, тихо сказала вона. Усі питають, куди я піду, а я не знаю. Взагалі не знаю. І боюся, що нікуди не піду, бо нічим не цікавлюся.
Марічко, тобі чотирнадцять.
І що? Всі вже вирішили. А я ні.
Не всі.
Всі, кого я знаю.
Він помовчав.
У твоєму віці я хотів бути геологом. Потім передумав. Потім ще раз. Зараз працюю взагалі не там, де мріяв.
І як, нормально?
По-різному. Буває добре, буває важко. Але це життя не має бути все вирішено наперед.
Марічка кивнула, але невпевнено.
Просто всі кажуть: «маєш визначитися».
Кажуть, згодився він. Але це їхнє, не твоє.
Вона глянула на нього й майже всміхнулася.
Ти сьогодні зовсім інший.
Втомився бути правильним.
Костя хмикнув.
Можна тебе спитати?
Давай.
Ти справді боїшся?
Справді.
А що ти робиш, коли страшно?
Антон задумався.
Встаю зранку й щось роблю. Навіть якщо не знаю, правильно це чи ні. Просто дію.
Костя кивнув.
Зрозумів.
Вони сиділи мовчки. Антон дивився на них і розумів: нічого не вирішив і не дав відповідей, не зняв тривоги. Але щось змінилося він показав, що може бути не лише батьком-функцією, а людиною. І вони відповіли тим же.
Ну що, сказала Марічка, встаючи. Треба помити посуд.
Я допоможу, сказав Костя.
Я теж, додав Антон.
Вони стали до справи. Марічка відкрутила кран, Костя приніс губку. Антон узяв рушник, витер посуд. Працювали мовчки, але це була вже інша тиша. Не порожня, а наповнена.
Коли остання тарілка опинилася на сушарці, Марічка витерла руки й подивилася на батька:
Тату, а можна ще якось так поговорити? Колись.
Можна, сказав він. Коли захочете.
Вона кивнула і пішла до себе. Костя трохи помявся в проході.
Дякую, що не підеш розбиратися з тим хлопцем, сказав він.
Але якщо стане зовсім зле скажеш мені?
Скажу.
Тоді ходімо доробляти математику.
Вони повернулися до Костиної кімнати, сіли разом на килим. Антон взяв зошит, подивився на задачі. Костя підсунувся ближче, і вони почали розвязувати разом повільно, майже звично. Але тепер Антон знав: за цими задачами є хлопчик, якому страшно, і що він, Антон, може бути поряд не як перевіряючий, а як той, кому теж буває страшно і хто все одно щоранку встає.
Це було небагато, але це був початок.
