Колись давно, у нашому краї, жила собі жінка на імя Оксана Гончар. Одного разу чоловік сказав їй: «Ти ніхто без мене». Але минув рік, і він уже благав у неї роботу в її студії.
Ті слова пролунали у напівтемній хаті, як приречення. Оксана стояла біля дверей, стискаючи кулаки так, що нігті впивалися у долоні. Вона мовчала. Не від страху. Ні. А ніби застигла, як свідок страшної події страшно, але не можна відвести очі.
«Що, нічого сказати?» випростався Богдан, кидаючи на неї зневажливий погляд. «Десять років я тебе годував. Десять років ти ховалася за моєю спиною. А тепер що? Думаєш, сама впораєшся?»
Оксана підвела на нього очі. У її погляді не було сліз лише тьмяне світло лампи і щось нове. Те, чого Богдан ніколи в ній не бачив.
«Я вже справляюся», тихо сказала вона.
Він реготав. Колись його сміх здавався їй чарівним. Тепер у ньому лунала лише порожнеча.
«Побачимо», кинув він, закинувши сумку на плече. «Місяць. Даю тобі місяць і ти приповзеш назад».
Двері грюкнули так, що з полиці впала рамка зі світлиною. Скло тріснуло прямо посередині між їхніми обличчями.
Перші дні були дивними. Тиша в хаті різала вуха не затишна, а напружена, як струна перед зривом. Оксана прислухалася до кожного шуму в підїзді, до скрипу ліфта, до брязкоту ключів у чужих дверях. На вечерю вона машинально ставила два прибори. Вранці наливала дві чашки кави. І щоразу, усвідомлюючи це, завмирала з тремтячими руками.
«Ти ніхто без мене».
Ці слова переслідували її. Вони лунали в шумі води, у дзижчанні холодильника, у тиканні годинника. І найжахливіше у них була частка правди. Хто вона? Дружина успішного чоловіка так її представляли на бенкетах. Господиня ідеального дому так казали сусіди. Але без цих ярликів хто?
Банківський рахунок швидко зменшувався. Спільні заощадження Богдан забрав «на справу» ще півроку тому. Залишилося лише її особисте мізер. Два, максимум три місяці і доведеться позичати.
Резюме виглядало бідно. Освіта є. Досвід мінімальний, десять років тому. Навички? Що написати? «Вмію ідеально прасувати сорочки», «знаю, як вивести будь-яку пляму», «вивчила всі звязки чоловіка»?
Телефон мовчав. І не лише через роботодавців друзі теж. Виявилося, що більшість «спільних знайомих» були його. Вони почали уникати, відмовлятися від зустрічей, зникати з її життя.
Вечорами Оксана сиділа біля вікна, спостерігаючи за життям на вулиці. Люди поспішали, мали мету, плани. А в неї пустота.
Однієї ночі вона дістала коробку з горища. Всередині її студентські ескізи: інтерєри, креслення, замальовки. Колись вона мріяла створювати простори, де людям буде добре. Перегортаючи пожовклі аркуші, вона відчула, як щось всередині прокидається.
«Дурниці», сказала вголос і захлопнула папку.
Але наступного дня знову її відкрила.
«Оксано? Оксано Гончар? Невже?!»
У ринку до неї підійшов знайомий голос. Марія її подруга з університету виглядала майже так само, тільки з коротшим волоссям і впевненістю в очах.
«Скільки років! Ти зовсім не змінилася!» обійняла її Марія. «Як ти? Ще малюєш свої чарівні інтерєри?»
Оксана похитала головою.
«Вже давно ні. Родина, знаєш»
«А, так. Чула, ти вийшла за того амбітного лікаря. Як його»
«Богдан. Ми розійшлися».
Сама не зрозуміла, як це зірвалося з губ. Але раз сказала назад шляху нема. Марія не стала розпитувати. Лише глянула уважно.
«У нас якраз є місце помічниці в майстерні. Дрібниці, нічого складного. Але ти могла б повернутися у професію. Якщо хочеш».
Серце Оксани затріпотіло. Це був шанс.
«Я подумаю», відповіла вона і взяла картку.
Вдома, розкладаючи покупки, вона дивилася на маленький шматочок паперу з назвою майстерні. Крихітний шанс. Але шанс.
«Ти ніхто без мене».
Оксана глибоко вдихнула і набрала номер.
«Маріє? Це Оксана. Я згодна».
Майстерня «Світлиця» ютилася в старій будівлі, але всередині справжня краса: високі стелі, великі вікна, як у палаці. Оксана хиталася біля дверей, а в животі ніби камінь. Серце билося так, що аж вуха закладало. За склом виднілися люди, лунали голоси, пахло фарбою. Це був інший світ не її світ кухонних рушників і випрасуваних сорочок.
«Ну ж бо, сміливіше», підбадьорив її внутрішній голос.
Вона відчинила двері.
Перший тиждень став випробуванням. Компютер не слухався, нові програми плуталися, колеги здавалися такими впевненими. Вона почувалася непотрібною серед цих молодих талантів. Пальці не встигали за думками, слова заплутувалися. Вечорами вона поверталася додому і плака
