БЕЗ СЕРЦЯ
Ольга Василівна повернулася додому. Вона щойно повернулася з перукарні попри свій поважний вік, а їй нещодавно виповнилося 68 років, Ольга Василівна не шкодувала для себе дрібних радощів, що піднімали настрій. Гарна зачіска та доглянуті нігті були для неї своєрідним джерелом бадьорості.
Олю, до тебе якась родичка приходила. Я сказав, що ти повернешся пізніше. Вона обіцяла ще зайти, повідомив чоловік Петро.
Яка ще родичка? Усі мої давно на цвинтарі лежать. Якась далека, з десятої води на киселі Напевно просити щось буде. Треба було сказати, що я поїхала аж під Одесу, невдоволено буркнула Ольга.
Чому ж одразу брехати? Якась вона з вашого роду, висока така, статна, щось є від твого покійної матері. Не думаю, що вона щось просити прийшла. Інтелігентна жінка, одягнена зі смаком, намагався заспокоїти Петро.
Майже за годину знову дзвінок у двері. Ольга впустила незнайомку й справді відразу помітила схожість із матірю: пальто чудове, чоботи, рукавички, сережки з маленькими діамантами Ольга добре зналась на цьому.
Запросила гостю до накритого столу.
Давайте знайомитись, якщо вже родичі. Я Ольга, без по батькові, думаю, ми приблизно одного віку. Це мій чоловік Петро. За якою лінією ти мені родина? запитала господиня.
Жінка помітно зніяковіла:
Я Ганна Ганна Володимирівна. У нас невелика різниця у віці. Мені 50 років виповнилося 12 червня. Вам ця дата нічого не нагадує?
Ольга аж поблідла.
Бачу, ви згадали… Так, я ваша донька. Не хвилюйтесь, мені від вас нічого не треба. Просто хотіла поглянути на свою матір. Все життя я жила у незнанні. Не розуміла, чому мене не любить мама. До речі, її вже немає 8 років. Чому мене любив тільки батько? Його не стало два місяці тому. Саме перед смертю він усе розповів про вас. Просив пробачити, якщо зможете, з хвилюванням розповіла Ганна.
Я нічого не розумію? У тебе донька, запитав приголомшений Петро.
Виходить, що так. Я тобі потім поясню, відповіла Ольга.
Значить ти донька? Гаразд. Побачила і досить. Якщо думаєш, що я буду вибачатись, просити ні, не буду. Я не винна. Надіюсь, тато тобі все розповів? Якщо очікуєш материнської ніжності не буде. Ні на краплю. Пробач.
Можна я ще раз до вас приїду? Я неподалік живу, у нас великий двоповерховий будинок, приїжджайте з чоловіком. Ви звикнете до думки, що я є. Фотографії онука, правнучки привезла, хочете подивитись? несміливо запитала Ганна.
Ні. Не хочу. Не приїзди. Забудь про мене. Бувай, холодно відповіла Ольга.
Петро викликав для Ганни таксі й вийшов провести її. Коли повернувся Ольга вже прибрала зі столу й дивилась телевізор.
От і витримка у тебе! Тобі командувати військами, не інакше. Невже в тобі зовсім немає серця? Я й раніше помічав, що ти жорстка, але такої холодності не очікував, докинув чоловік.
Ми з тобою познайомилися, коли мені було 28, правильно? Так от, Петре, душу з мене витягли і затоптали значно раніше.
Я із села, все життя мріяла про місто тому й училася краще всіх, і вступила у Львівський університет як єдина з класу. 17 років мені було, коли познайомилась з Володею. Любила його страшенно. Старший на майже 12 років, але мені було байдуже. Після злиденного дитинства в рідному селі життя у Львові здавалось казкою. Стипендії бракувало постійно голодна, тому з радістю приймала запрошення за каву чи морозиво.
Він мені нічого не обіцяв, але я вірила така любов не може залишитись без шлюбу. Коли якось запросив на дачу, я не вагалась. Вірла, що тепер уже не відпустить. Зустрічі стали регулярними. Скоро стало ясно буду матірю його дитини.
Про це сказала Володі, його радості не було меж. Розуміючи, що скоро все стане помітно, я сама спитала коли одружимось? Мені вже 18, можемо йде заяву в РАЦС подавати.
А я тобі щось обіцяв? відповів питанням на питання Володя.
Не обіцяв і не одружусь. Я вже й так одружений нічого не змінюючи в тоні, додав.
А як же дитина? Як же я?
Ти молода, здорова, з тебе скульптуру українок ліпити можна. В університеті академвідпустку візьмеш. Поки нічого не видно вчися, а потім ми з дружиною заберемо тебе до себе. Дітей у нас нема, може, тому, що дружина вдвічі старша. Ти народиш ми дитину заберемо. Як усе оформимо не твоя справа. Я не останній у міськвиконкомі, а дружина заввідділом у міській лікарні. Про дитину не хвилюйся. Після пологів відпочинеш і назад в університет. Грошей дамо.
Тоді про сурогатне материнство ніхто не чув. Я, певно, була першою сурогатною мамою у Львові. А що мені робити? Додому в село сімю ганьбити?
До пологів жила у них в особняку. Дружина Володі навіть не заходила, мабуть, ревнувала. Народила я дочку вдома: акушерку привезли, все офіційно. Грудьми не годувала забрали одразу. Більше її не бачила. Через тиждень делікатно попрощались, дала мені Володя кілька тисяч гривень.
Повернулася до університету. Після диплома на завод. Кімнату дали у сімейному гуртожитку. Спершу працювала майстром, поступово стала старшою майстринею ОТК.
Друзі були, але ніхто не кликав заміж аж поки ти не прийшов. Мені вже 28, і вже ніби й не хотіла, а треба було.
Далі ти й сам знаєш. Життя у нас непогане вийшло: три автівки поміняли, дім повна чаша, дача доглянута. Відпочивати щороку їздили до Карпат і на море. Завод у 90-х вцілів, бо техніку тільки в нашому цеху робили, а решта ніхто не знає. Завод досі під сторожовими вежами та колючою проволокою.
На пільгову пенсію вийшли. Все маємо. Дітей немає і не треба. Я дивлюсь на цих дітей сучасних… закінчила Ольга свою сповідь.
Погано ми прожили. Я тебе любив. Все життя намагався зігріти твоє серце так і не вийшло. Добре, дітей немає, але ж ти навіть кошеня чи песика не пожаліла. Сестра просила для племінниці допомогти, ти й на тиждень не пустила.
Сьогодні донька до тебе прийшла а ти як зустріла? Донька! Твоя кров Боже, будь ми молодшими подав би на розлучення, а тепер уже пізно. Холодно біля тебе, холодно, сказав розгніваний Петро.
Ольга навіть злякалась так різко він ще не говорив.
Її тихий світ порушила донька.
Петро перебрався жити на дачу. Останні роки він там і живе. Там у нього три собаки, підбирав цуценят по району, коти й кішки й порахувати важко.
Дома зявляється рідко. Ольга знає, що він їздить до її доньки Ганни, там вже усіх перепознайомився, у правнучці душі не чує.
Все життя мякий був, мяким і залишився. Хай живе, як знає, думає Ольга.
У неї так і не зявилося бажання зблизитись із донькою, внуком та правнучкою.
Вона їздить одна до Одеси на море. Відпочиває, набирається енергії, і їй добре.
Я зрозумів: без відкритого серця навіть найкращі життєві блага не приносять справжньої радості. Потрібно вміти пробачати й приймати, бо інакше всередині залишаєшся сам, байдужий до власної долі.