— Доброго ранку, — буркнула Олеся, заходя в офіс і важко сідаючи у своє крісло. Вмикнула комп’ютер, глянула у вікно, де низькі хмари зливались із дощовим небом, навіть не подивившись на колег.
— Добрий, — відповіли Софійка і Марічка, переглянулися й знизали плечима. Завжди сонячна і балакуча Олеся, чия доброзичливість була притчею в їхньому відділі, мовчала, стиснувши губи. Здавалоось, що разом із дощем за вікном у її душі розлилася така сама понурість.
У їхньому кабінеті працювали троє: Олеся, тридцятирічна мама сина, заміжня, врівноважена й акуратна; Софійка — старша, тридцять шість, двоє дітей, енергійна й жвава; і Марічка — молодша, двадцять сім, живе з хлопцем, заміж не була. Софійка, як й належало старшій, ініціювала всі перерви й розмови.
— Дівчата, може, кавички? — не витримала вона тиші й підвелася, направляючись до куточка з кавомашиною. — Зараз усе буде.
— Давай, — підтримала Марічка. Олеся мовчала.
Через хвилину Софійка повернулася з підносом, де стояли три чашки. Роздала всім. Олеся мовчки кивнула, ні словом, ні поглядом не показавши вдячності. Марічка намагалася розрядити атмосферу:
— Дякую, Софійко! Ти у нас господиня року.
З Софійкою вони засміялися, а Олеся ледве помітно посміхнулася. Софійка, більше не витримуючи, зітхнула:
— Олесю, ну скажи, що трапилося? А то я вже думаю, може, ми тебе образили?
— Та ні, що ти, — похитала головою Олеся. — Просто вдома важко. Навіть не вдома… із родичами.
— Знову Даринка? — насупилася Марічка. — Слухай, скільки можна… не звертай уваги, чесно. Тримати таке в собі — шкода здоров’я.
— А як не звертати, коли ми буквально живемо стіна до стіни? Два будинки на одній ділянці. Мій Ярик, як завжди, робить вигляд, що не помічає. А його брат Вітько — спокійний, адекватний. А от Даринка… Це просто катастрофа. Вчора я не витримала. Вилила їй усе, що накипіло. Тепер і сама не знаю, як далі поруч жити.
Коли Олеся вийшла заміж за Ярослава, його батько збудував два однакові будинки в подвір’ї: один — старшому синові Вітькові, другий — молодшому Ярику. Після весілля Олеся з Ярославом оселилися в своєму будинку, а сусідами стали Вітько з дружиною Даринкою. Та щойно минуло кілька днів після весілля, як трапилося лихо: у автокатастрофі загинули батьки Ярослава й Вітька. Брати залишилися самі, в одному подвір’ї, зі своїми сім’ями.
Спочатку все було добре. Майже одночасно обидві дружини народили дітей. Здавалося, життя йде паралельно, дружно. Але потроху Олеся почала відчувати, наскільки вони з Даринкою різні.
Даринка — вибухова, галаслива, вічно незадоволена. Олеся — навпаки: спокійна, любить тишу, домашній затишок, самоту на кухні під музику й запах кави зранку. Ярик — теж тихий, врівноважений. У цьому плані вони ідеально підходили один одному.
— Я ніколи не любила галасливі компанії. Моя родина — це мій світ, — ділилася Олеся з колегами. — Мені добре з чоловіком і сином, нам не потрібні треті.
А Даринка вважала інакше.
— Ми всі одна сім’я, і маємо бути «купою». Що це за замкнутість? Ми повинні разом проводити час, — твердила вона.
Та якби то лише слова… Даринка з самого початку поводилася як господиня всього подвір’я. Територію вважала майже спільною, лізла у справи Олесі та Ярика без запиту. Могла ввалитися в будинок, не постукавши, навіть коли Олеся годувала чи укладала дитину.
— Ой, я думала, ти вже встала! Ну добре, не заважаю! — І хлопала дверима.
У вихідні, коли Олеся прокидалася раніше, щоб насолодитися ранковою кавою наодинці, Даринка з’являлася біля вікна, немов за годинником:
— Каву п’єш? І мені наливай, я зараз, — і вже за хвилину сиділа на її кухні.
— Іноді я просто хочу побути сама… — говорила Олеся чоловікові. — А вона ніби спеціально руйнує мою тишу.
Але сказати прямо — не дозволяла вихованість. Хоча й Вітько, чоловік Даринки, не раз йому зауважував:
— Даринко, залиш Ярика з Олесею у спокої. Тебі б теж не сподобалося, якби до тебе так лізли.
Одного вечора, після важкого тижня, Олеся замовила додому суші. Невеличке свято — син закінчив чверть на п’ятірки. Лише вона вийшла з дому зустріти кур’єра, як Даринка вилетіла з сусіднього будинку:
— Суші?! Ви замовили суші й мені не сказали?! Чому завжди мовчиш?! — і висипала на неї потік нарікань і образ.
Олеся розгубилася, Ярик намагався заспокоїти ситуацію, але Даринка влаштувала сцену на все подвір’я. Вітько затягнув дружину додому, але крики ще довго лунали з-за стіни. Олеся закрила двері й розплакалася.
— Чому я маю узгоджувати з нею кожну покупку, кожну дію? ЦеВона зрозуміла, що тепер її життя буде іншим — без зайлих криків, без нав’язливих порад, тільки тиша, спокій і щастя в її маленькому світі.
