**Щоденник**
Миколо Степанович втратив дружину півроку тому. З нею пішла остананя опора в його житті. Ходив на роботу не через необхідність, а щоб втримати хоч якийсь сенс у рутині. Праця була рятівним колом, єдиною впевненістю. У вечорах більше блукав вулицями Києва – не хотілося повертатися до порожньої хати. Дім без неї став глухою коробкою, де луна кроків лякала більше за тишу.
Діти – донька та син – навідувалися рідко. Все рідше. А потім взагалі перестали. Здавалося, разом із матір’ю зникло й те, що тримало їх колись разом. Микола Степанович боявся самотності, але ще гірше – думки, що став для власних дітей лише зайвим старим.
Натовп обманював – він виловлював у ньому знайомі риси, вдивлявся в обличчя, наче хтось міг зупинитися, обійняти… Але люди проходили повз. І серце боліло – не від хвороби, а від порожнечі.
А потім прийшла вона – Оксана, його донька. Прийшла не з турботою, а з холодом у очах. Її візити завжди були короткими, кожен раз зводилися до одного:
— Тату, ну скільки можна? Ти живеш у великій хаті сам! Це ж безглуздо. Продай, візьми меншу, а гроші віддай мені – у нас іпотека, діткам потрібна кімната.
Він мовчав. Руки тремтіли, слова застряли в горлі.
— Оксанко, це ж наш з мамою дім… – не договорив.
Вона рвонулася з місця:
— Ти вже своє прожив. Подумай хоч раз про нас, – у голосі було роздратування.
— А ти подумаєш, коли ще прийдеш? – прошепотів він.
Вона вже була біля дверей. Обернулася:
— Після твоєї смерті.
Двері гримкнули. Звук розійшовся по хаті, як постріл. Він сидів у тиші, не маючи сили рухнутися. Потім набрав сина:
— Віталіку, поговори зі мною… Вона знову про хату… Я не хочу її продавати.
На тому кінці зітхнули:
— Тату, ну що ти хочеш? Ти один, хата велика. Якщо чесно, мені теж гроші не завадять – хочу нову машину. Не жадібуй.
— А ти коли приїдеш? – із надією перепитав він.
— Приїду, якщо продаси.
Він поклав трубку. Вдягнув пальто, вийшов на мороз. Вага на грудях була такою важкою, наче дихав смолою. Ішов, не глядя нікуди, доки не знайшов лавку біля озера у парку. Сів. Голова схилилася. Серце билося повільно, натужно… А потім застигло.
Микола Степанович помер самотній. Серед дерев, під сивими хмарами, із телефоном у кишені. Ніхто не шукав. Не чекав. Не кохав. Його серце не витримало не зради – байдужості. Він не був потрібен ні як людина, ні як батько. Лише як власник квадратних метрів.
А наступного дня у хаті знову гримнули двері. Прийшла Оксана – з ключами. І Віталік – із новою машиною під вікном. У кімнатах пахло пилом і самотністю. А на столі лежала стара фотографія. Вони всі разом. З мамою. З татом. Щасливі. Колись…
Але щастя втікає, коли його міряють грошима та метрами. Тяжкий урок, якого не вивчили ті, хто повинен був пам’ятати.